Коли приїхав Адріан, Оскар саме перефарбовував ліжечко. На попередньому були намальовані машинки, а він наполягав, що для дівчинки воно не підходить.
— Та ні, не варто цього так дотримуватися… Ну, там, що коли дівчинка, то лише рожеве, а хлопчикам тільки все блакитне…
— Звичайно. У Єви однаково більшість убраннячок хлоп’ячих. То й годі. Вона ж така мила.
І сказав, що на бильцях ліжечка намалює квіти. Соняхи. Бо вона — маленьке сонечко. Зараз Лінка годувала малу, а Оскар, заховавши машинки під шаром білої фарби, заходився малювати квіти, жовті, мов сонце. У двері подзвонили. Лінка не хотіла класти Єву до ліжечка: мала завжди дуже нервувала, коли її забирали від грудей.
— Відчиниш? Мабуть, це поштарка, — попрохала Лінка. Звідки їй було знати, хто стоїть за дверима?
Отак із пензлем у руках Оскар пішов відчиняти й угледів за дверима Адріана. Його аж пересмикнуло від побаченого. Він би з таким задоволенням врізав йому, скинув зі сходів, принаймні прогнав би геть. Але не мав права.
— Заходь, — сказав. — Лінка в себе.
Адріан був здивований. Що він тут робить? Хто це, в біса, такий? Здається, це той її однокласник, що лазив за нею, коли вони були разом. Але слухняно пішов слідом. Адже десь там була його дитина.
Він багато про все це думав, але так і не зміг знайти в собі жодних почуттів. Що це, власне, значить: його дитина. Вона схожа на нього? Має його гени, це зрозуміло. Але…
Підійшов до ліжечка. Дитина виявилася… о Боже. Зовсім крихітною. Він навіть не уявляв собі, що немовлята такі малесенькі.
— Вона така маленька, — прошепотів Адріан. — Яка гарна…
Оскар відчув, що його зараз чорти вхоплять. Знайшовся тут ніжний татусь!
— Мабуть, я залишу вас самих, — відклав пензля.
Лінка кивнула головою.
То він і вийшов, а потім, соромно зізнатися, трохи підслуховував за дверима.
— Яка вона прекрасна, — говорив Адріан. — Неймовірно. Це справді моя дитина?
Дивно. Лінка так довго на це чекала. Коли він нарешті приїде й побачить донечку. Тепер їй було навіть приємно, що йому так сподобалася дитина. Але вона дивилася, як Адріан схилився над ліжечком, і зрозуміла, що більше його не кохає. Він здавався їй таким далеким… Дивилася на його волосся, яке так любила куйовдити, потилицю, руки, що колись її обіймали, підборіддя, яке вважала таким вольовим, довгі ноги — усе, що так у ньому любила, усе це стало раптом зовсім чужим. Вона більше нічого не відчувала до Адріана. Усе минуло, як минають пори року.
— Ми повинні зареєструвати її. Якщо, звісно, ти досі хочеш визнати її своєю.
— Певне, що так! А як інакше! Я… я розумію, що вчинив погано, що припустився непростимої помилки, але, може… може це можна виправити. Я б хотів брати участь у вашому житті, я…
— Що, покинеш навчання в Лондоні? — із цікавістю запитала Лінка.
— Ні, ну, ти що… Це не найкраща ідея. Але ти можеш приїхати до нас із малою…
— Звісно! Може, ще й твоя тітка її доглядатиме, га?
— Ні, але ж є якісь дитячі ясла. Ти б могла там учитися…
— Ні, — відповіла Лінка.
— Ні?
— Ні, Адріане. Бо так склалося, що я більше тебе не кохаю. І жодні твої обітниці цього не змінять.
— Але ж є дитина!
— Дитина була вже давно. Вона була тут, — Лінка вказала на свій живіт, — а тепер ось тут. Але вона була. І тоді ти чхати на нас хотів. Я тобі анітрохи не вірю, а крім того, я просто тебе не кохаю.
— Це він, правда? — Адріан кивнув на зачинені двері. — Він до тебе приклеївся.
Лінка почала сміятися.
— Приклеївся? Він був поруч, коли я цього потребувала. Відвіз мене в пологовий. Підтримував. А ти? Що ти зробив? Він, на відміну від тебе, — добра людина.
— Але ж кожен може змінитися, Лінко.
— Ні, справа не в ньому, — відповіла вона. — Між нами нічого не було. Це мій друг. Йдеться не про нього, а про тебе. Я більше тебе не хочу, Адріане. Просто не хочу! Але Єву можеш бачити. Я буду дуже рада, якщо вона матиме гарні стосунки з батьком. Я не створюватиму тобі проблем. Як довго ти ще пробудеш у Варшаві?