— Тиждень.
— Тоді я запишу нас до відділу реєстрації новонароджених.
Оскар відстрибнув з-під дверей, коли обурений Адріан вийшов.
Лінка сиділа зіщулившись, затуливши обличчя долонями.
Оскар теж не був дуже радісним. Чув, що вона сказала. Справа не в ньому. Це мій друг. Звичайно.
— Агов, — сказав. — Зробити тобі чаю? — він щосили намагався не показувати, як йому прикро.
— Так… Я б випила чогось теплого.
— Зажди.
Пішов на кухню й за мить приніс чашку з паруючим напоєм.
— Подумай, Лінко, — порадив він. Усупереч собі, та інакше не міг. Може, так буде найкраще, якщо все скінчиться.
Щоб усі ці ідіотичні думки нарешті перестали його мучити… — Він — батько дитини. Може…
Лінка сьорбнула чаю, попекла собі піднебіння, а тоді усміхнулася й глянула на Оскара.
— Підслуховував?
Дивно. Вона не виглядала сердитою. Ані відчуженою. Ані непривітною.
— Так. Пробач, але я хотів… бути поруч. Якби щось сталося. Ну, якби… розумієш…
— Я сказала неправду. Про те, що ти тільки друг, — мовила Лінка, помітивши його непевність. — Ти сам знаєш, що це не так. Та решта була правдою. Що я більше його не хочу. Йдеться про те, що існує між нами… якщо це щось існує. Це геть інше. Хоча це й неможливо… Ну, розумієш, так, щоб серйозно… — останні слова Лінка проказала ледь тремтячим голосом, і серце їй закалатало сильніше.
— Я… — власне, Оскар не знав, що хоче сказати. Він був цілковито збитий з пантелику.
— Коли Адріан приїхав у грудні, і ми побачилися, я вже тоді розуміла, що все перегоріло. Але думала, що, може, для дитини так буде краще. Щоб ми помирилися, щоб дитя мало повну сім’ю. Якби він тоді щось зробив, може, я б ще до нього повернулася. Але тепер приїздить і каже, що ми начебто можемо бути разом. Але від Лондона він не відмовиться. Ти ж чув, що він сказав?
— Так. Чув.
— Мені здається, що в будь-яких стосунках є межа помилки. І коли цю межу переступити, то вороття немає. Тоді вже нічого не можна склеїти докупи.
— Справді? — спитав Оскар.
— Справді. Знаєш, я десь читала, що дати комусь другий шанс — це… ну, похвально. Але дати третій — значить бути ідіотом. А я не хочу бути ідіоткою.
— То й добре. Але… Знаєш, що? — сказав Оскар. — Щодо одного ти не маєш рації. Чому ти сказала, що для мене це несерйозно?
— Дай спокій. Тобі дев’ятнадцять років, перед тобою все життя. Нащо тобі зв’язуватися з дівчиною, у якої є дитина.
— Припини. Дитина мені не заважає. Я не такий.
— Усі так кажуть, але ти ж знаєш.
— Ні, не знаю. Усе від тебе залежить.
Лінка зітхнула. Ні, у це вона повірити не могла. Та це не значить, що вона не потребувала почуттів, близькості. І подумала, що нехай станеться те, що має статися. Побачимо. Але на сьогодні досить з неї серйозних розмов.
— Гаразд, досить на сьогодні всіх цих справ, — засміялася Лінка. — Відчуваю, що це вже занадто. Я б воліла подивитися з тобою якусь комедію. Бодай трохи пожити нормально. Я дуже втомилася.
— Що ж, я чула, що ти прогнала Адріанчика, — сказала Наталія. — У всій родині аж гуде! Мовляв, хлопчина покаявся, хотів повернутися…
— Це він так розповідає? — спокійно запитала Лінка й лягла на підлогу, тримаючи телефон біля вуха. Їй боліла спина від незручної пози під час годування.
— Авжеж. А що?
— Ну, це не зовсім так. Він начебто щось і казав, що ми б могли, якщо я приїду до Лондона… Розумієш, не йшлося про його повернення сюди.
— Ну, але ж у Лондоні класно. Чого ти власне хочеш?
— Не жартуй. Що б я там робила? Сиділа з дитиною й чекала, доки він повернеться з лекцій? З його жахливою тіткою? Знаєш що? Я йому анітрохи не вірю. І не хочу ніде виїздити. Тут мої рідні й друзі. Крім того, я більше його не кохаю. Не хочу його, що б він не казав.
— Та воно так. Загалом, це його провина.
— Мабуть, що так.
— І, звичайно, всі страшенно пліткували про Оскара, — Наталія стишила голос. — Ну, розумієш, що він у тебе живе.
— Аякже, — засміялася Лінка. — Так-так, живе в моїй кімнаті. Ну й нехай собі пліткують, дуже добре. Ти ж знаєш, що він мій друг.
— Не дуже я знаю. Ти що, який він тобі друг… Відвіз тебе в пологовий, весь час приходить до тебе, видно, що він тобою переймається…
— Знаю. Може, між нами щось і є. Чи буде. Боюся, щоб не зурочити. Гадаю, жоден хлопець не хотів би брати на себе такої відповідальності.
— Послухай, якщо він у тебе закохався, то кохатиме навіть із трійком дітей. Ще й із псом на додачу.
— Ага, бо якраз Фікуса неможливо не любити. Він безпроблемний, на відміну від дитини, яка без кінця плаче й какає, і взагалі.