— Ми мусимо поговорити. Я… до випускних залишилися місяць. Місяць! Ми не можемо зустрічатися так часто. Я мушу вчитися!
— Ну, то вчися! — і сахнувся від неї, мов попечений.
— Азоре, зрозумій, для мене це дуже важливо. Я просто прошу тебе… Прошу, щоб ми зустрічалися рідше. Може, раз на тиждень. А решту часу я присвячу навчанню. Зрештою, тобі теж треба вчитися. Блін, у нас ціле життя попереду, не треба так без кінця…
— Тобі вже набридло? — запитав той, і обличчя йому аж потемніло. Він знову перетворився на того Азора, якого вона не любила. Який справді нагадував небезпечну німецьку вівчарку на ланцюгу.
— Ні, не набридло… просто… я б не хотіла тебе звинувачувати за те, що не вступила до вишу.
— Ти однаково не вступиш, — заявив він. — До медичного? Не жартуй. І жоден місяць тобі не допоможе.
Чому він такий жорстокий?
— У тебе хтось є, правда? — спитав зненацька. — Хто це?
— Знову ти починаєш? Нікого в мене немає! Азоре, звідки в тобі це все, ну, звідки?
Раптом, попри образу, Наталія збагнула, що співчуває йому. Його слова були образливими, але він вочевидь не мав на це впливу. Просто так думав та й годі. Підійшла до нього й пригорнулася. І він її не відштовхнув. Міцно притиснув до себе, а рука помандрувала з її спини на сідниці.
«Господи, він просто не здатен без мене жити, — подумала Наталія. — Не можу ж я його отак просто… відшовхнути, мов річ». За мить вони вже знову цілувалися, і все було, як і раніше.
Лінка була задоволена. Після уроків домовилася про консультацію щодо фотографій з пані Юлією. А задоволення відчувала, бо була впевнена, що фото вдалися! Принесла два комплекти: Єва в білому й фото матусь.
Пані Юлія уважно переглядала роботи. Спершу Євині портрети. Усміхнулася.
— А ти знаєш, що багато людей роблять такі фотосесії з немовлятами за добрячі гроші? Це зараз користується величезним попитом.
— Так, дівчата розповідали… але ж я не професіонал.
— Звісно, що професіонал, — заперечила пані Юлія. — Ти закінчуєш мистецький ліцей, причому клас фотографії! Цього цілком досить.
— Ви так гадаєте?
— Звичайно. Але ці роботи… — вона кинула погляд на фото із другого конверта. — Розкажеш?
— За тему я обрала самотність. Питала в дівчат, коли вони почувалися найбільш самотніми. І зробила фотосесію…
Люцина з немовлям на руках, за вікном ніч, на вікні ледь хвилюється фіранка, на обличчі молодої мами — утома. Оля з Войтусем, присіла навпочіпки, застібає синочкові ґудзика білої сорочки. Марися сидить на краєчку ванни, у руках — тест на вагітність. Лаура біля ломбарду. Лідка із сигаретою…
— Неймовірні, — тихо проказала пані Юлія.
— Вони… вони ошукані. Я всі фото зробила впродовж одного дня, вони постановочні, може, це погано?
— А яке це має значення для глядача? Халінко, у тобі є сила. Щось таке… Розумієш, ти вмієш бачити почуття. І можеш їх викликати. Якщо тобі вдалося зробити таку сесію й навіть у мене викликати емоції… Ти вже думала про вищу освіту, правда?
— Так, мені подобається журналістика. Проте не знаю, як воно все буде. Дитина… Я не маю з ким її залишати, батьки працюють, для ясел вона замала…
— На журналістиці є така спеціальність: фотожурналистика. Здається, так це зветься. Перевір. Мабуть, це і є те, що тобі потрібно. Я так гадаю. А дитина… Це не така вже й проблема. Щось придумаєш. Ти ж мусиш розвиватися.
— Ну, мама казала, що й випускні, і виш… Але то було ще до народження Єви. А тепер усе набагато складніше.
— Це тимчасово. Пам’ятай: якщо зараз тобі важко, то це тому, що потім буде легше. І ти це відчуєш.
— Ви така оптимістка!
— Звичайно. Бо так і треба. А тепер біжи до своєї малечі. Чудова дівчинка!
— А зайчик мені щось принесе? — запитав Кай.
Наближався Великдень. Кілька вільних днів, а щодо приготувань… це ж не обов’язково. Лінка мала купу набагато важливіших речей.
— Ні, — відповіла сестра. — Немає в нас зайчика, ти ж знаєш.
— А в інших є. Це несправедливо, — засмутився хлопчик.
— Зате в нас є полювання на солодощі.
— Справді? Буде?
— Звісно, що буде, — засміялася Лінка.
— А вона теж братиме в цьому участь? — раптом занепокоївся малий.
— Вона?
— Ну, Єва, — Кай кивнув на дитину, що спала на дивані у своєму бавовняному гніздечку.
— Звичайно. Зараз устане й відшукає всі твої солодощі.
Полювання на солодке вигадала Лінка, коли Кай був малим. Цукерки, шоколадні яєчка та зайчиків ховали в різних місцях удома, а Кай їх шукав. Потім Адам сказав, що Лінка теж повинна полювати на солодощі, бо ж вона досі дитина (атож, він розумів, що цукерки Лінка любила незалежно від свого віку), і нарешті все звелося до того, що Адам купував кілька кілограмів ласощів, і вся сім’я їх шукала й складала до кошичків, навіть мама.