— Я саме ніс їх тобі показати… І вони впали!
Лінка глянула на підлогу. Справді. Нічого хорошого. І раптом одночасно із плачем прокинулася Єва, а у двері подзвонили й залунала жвава мелодійка, яку Адам підібрав до дзвінка. Ну, просто капець, як весело!
«Точно якісь свідки Єгови або ксьондз обходить квартири після Різдва», — подумала Лінка. І враз схаменулася, що різдвяні свята давно минули, а попереду зовсім інші, і що вона страх, яка втомлена. Може, батьки забули ключі. Але за дверима стояв Оскар.
— Пробач, — сказав він. — Я телефонував до тебе, але вмикався автовідповідач. Довго не міг додзвонитися і якось… почав хвилюватися. Усе гаразд?
— Так. Мабуть, телефон розрядився, — відповіла Лінка.
— Ні, — схлипував Кай, бо Лінка помчала, щоб узяти малу Єву на руки. — Вона з’їла мої писанки з майонезом! А ці були такі чудові — і гепнули на підлогу! Це кінець!
Лінка мало не плакала від сміху, одночасно силкуючись прикласти до грудей доньку. Кай ридав, і тільки Оскар зберігав спокій.
— Покажи-но ці писанки!
Ображений Кай зібрав розбиті яйця з підлоги.
— О, які класні! А що це таке?
— Це динозаври, які от-от зникнуть у чорній дірі. Тато мені розповідав про чорні діри. А я думаю, що все, що вимерло, тепер живе в них…
— Зате я, схоже, опинилася в чорній дупі, — прокоментувала Лінка. — Я не дописала твір, і мені зле, бо я зжерла шість яєць з купою майонезу, який нагадував якесь велосипедне мастило. Мабуть, старий.
Кай досі схлипував.
— Окей. Тоді йди писати твір, а ми рятуватимемо яйця.
— Рятуйте. Я ще піду Єву погодую. Сподіваюся, що майонезна отрута не проникне до молока.
— Ціанистий калій? — зацікавився Кай, а Лінка підхопила Єву й пішла з нею на кухню. Звідти їй було чути, як Оскар говорить з Каєм і втішає його.
— Дивися. Тобі ж потрібно фотки зробити, а не висилати ці писанки. Ось, приміром, покладеш так — і нічого не видно. Ну, це… як би це м’яко висловитися… Ніяк не годиться. Але я можу відфотошопити.
— Від… що? — поцікавився Кай.
Лінка пішла покласти малу. А позаяк з вітальні досі долинала дискусія, що підправити ще, і як це сфотографувати, то вона взялася дописувати твір.
Утішає зате «Старий і море» Хемінгуея. Старий упіймав велику рибину, і це доводить, що успіху можна досягти в будь-якому віці…
«Теж мені радість, — подумала Лінка. — Чекати до шістдесяти, щоб досягнути успіху? — захихотіла вона. — Нам би інші теми. Як давати раду із життям тепер. Коли ми наче й молоді, а нам уже нічого не світить. Навіть Каєві писанки не вдалися. Я, мабуть, не складу тестування, і тоді мені капець». Проте продовжувала писати… А поставивши останню крапку в найостаннішому реченні найпрекраснішого твору про те, що її взагалі не цікавило й чого вона не могла собі уявити, Лінка раптом розхвилювалася. Хвилиночку: вона залишила там бідолашного Оскара. Господи, як вона поводиться… Жодної гостинності…
— Пробач, — сказала Лінка. — Оскаре, пробач мені, що я тебе так покинула.
— Норм, — відповів той. — Ми розфарбували ще два сирі, я в холодильнику знайшов. І посуд я помив.
— Не жартуй, — Лінка зніяковіла.
— А тепер дай комп. Нам ще це обробити треба.
Її малий братик стежив за Оскаром захопленим поглядом.
— Ну, тепер ти для нього точно як гуру, — сказала потому Лінка.
— Знаєш, що? Це страшенно приємно — бути чиїмсь гуру. Мені цього трохи бракує… Шкода, що в мене немає ані брата, ані сестри. Загалом я дітей люблю. Вона спить? — кивнув на Єву.
— На щастя.
— Ну, то я збиратимусь. Бо вже десята. Ще твої батьки подумають, що я тебе переслідую абощо.
— Бо справді переслідуєш. Але мені це подобається. Залишся ще на трохи. Зроблю тобі канапку чи ще щось. Яйце з майонезом? Але без яйця, бо їх більше немає.
Оскар заперечно хитнув головою.
— Ми ту мазюку викинули. Воно й справді виявилося трохи…
— Ага. Такий лайф. Усі тут займаються бозна-чим, крім нормального життя, — засміялася. — Навіть майонез якийсь прадавній. Зате шинка вчорашня. Так що все норм.
Наталія збиралася перед святами відвідати батька. Той хотів дати їй щось «від зайчика», бо вони з Аліцією десь їхали. Мабуть, перепаде трохи грошенят. Наталії досі важко було змиритися з тим, що батьки розлучилися, але вона вже потрохи призвичаїлася. Що є — те є. Тепер дівчина розуміла, що певних речей проконтролювати не можна. Та найважливіше, що її мама більше так не переживала. Навіть завела собі акаунт на сайті знайомств! Іноді вони сідали разом вечорами, і мама показувала їй усіх тих чоловіків, обидві реготали до знемоги. «Мен» — таким був нік череватого здоровила, який позував на тлі мотоцикла, що здавався іграшковим поруч із господарем. «Гіпі» — якийсь злинялий старигань з гітарою. «Лайкни його, ну ж бо. Може, коли придивитися зблизька… Або цей, дивися…» «Підприємець» — гордовито стверджував про себе якийсь голомозий, якому дуже б знадобився курс селфі. Мама досі ні з ким не домовилася зустрітися, але Наталія сподівалася, що когось вона собі знайде, навіть, якщо це буде лише одне побачення. Тепер, коли вона сама зустрічалася з Азором, дівчина розуміла, наскільки важливим є доторк. Не може бути, щоб мама прожила самотою решту життя. Батько, на диво, досі залишався з Аліцією. Тією самою Аліцією, з якої Наталія стібалася: «Who the fuck is Alice?», як у популярній пісні. І здавався цілком задоволеним. Принаймні їхнє кохання квітнуло.