Наталія натиснула кнопку домофона, і Аліція озвалася дзвінким, ледь писклявим голосом.
— Привіт, люба, — Аліція зустріла її на порозі. — Заходь. Тато дзвонив, сказав, що буде пізніше. Хочеш чайочку? Я заварила свіжий ладанник.
Аліція мала пристрасть до різної здорової їжі й різноманітних трав: розторопші, кульбаби, насіння льону, чіа, кіноа та інших дивовиж, які вона додавала до всього, сподіваючись, що це гарантує їй чудове самопочуття й вічну молодість. Так чи сяк, важко було сказати, що саме на неї діяло: здорова їжа чи спортзал, у який вона ходила майже щодня.
— Ладанник? Я після нього не дихатиму на ладан? — пожартувала Наталія.
— Ні, зате він позбавить токсинів. Ти стільки вчишся, тобі це точно не завадить.
— Не так уже багато я вчуся, — зітхнула Наталія.
— Як це? Адже випускні не за горами.
І уважно на неї глянула. Дивно. Коли Наталія побачила Аліцію вперше, то була переконана, що це одна з багатьох безмозких лялечок, які полюють на заможних одружених мужчин, і йдеться їм про одне: влаштуватися якнайкраще в житті. Та невдовзі виявилося, що в Аліції не лише гарні груди й довгі ноги. Дівчина була дуже співчутливою й людяною. І ще одне: Аліція чудово відчувала чийсь поганий настрій.
— Що трапилося? Ти чимсь стурбована.
Може, розповісти їй про все?
— А я можу розраховувати, що це залишиться між нами? Аліція кивнула головою й уважно глянула на неї.
— Це через мого хлопця. Через Азора. Ну, знаєш.
— Ні, не знаю, — Аліція принесла дзбанок і налила чаю до чашок.
— Він… У мене з ним проблеми. Він страшенно ревнивий. Без кінця в чомусь мене підозрює. Я не можу зосередитися на навчанні. Бо, по-перше, ми постійно зустрічаємося, а навіть як не зустрічаємося, то він постійно присилає мені повідомлення, есемески, стежить за мною на фейсбуку. І це… неприємно.
— А він має причини бути ревнивим? Адже ти дуже вродлива, хлопці напевне за тобою гинуть…
— То й що з того? Я вірна мов пес.
Аліція раптом замислилася.
— Знаєш… Не певна, що ти мене послухаєш. Може, краще тобі побалакати з мамою…
— Ні, не хочу її хвилювати. У неї й так проблем повно. Не треба їй знати про мої негаразди в школі.
— Я мала такого хлопця, і це був жах. Утікай, доки ще не пізно.
— Ніколи не пізно.
— Та воно наче й так. Але не зовсім. Я втекла останньої миті.
— Справді? — Наталія зрозуміла, що почує цікаву історію. І може, вона для неї важлива?
— Розумієш, я народилася в невеличкому містечку. Майже селі. У таких місцях усі одне одного знають, але це означає, що в тебе не надто багато знайомих. Більшість подружжів — це ті, хто зналися з дитинства. Вибір не бозна-який, розумієш? Якщо зустрічаєшся із хлопцем, то велика вірогідність, що ти вийдеш за нього заміж. А якщо в тебе немає хлопця, і ти якимсь дивом познайомишся з кимсь — тобі здається, що це хтось особливий. Так сталося, що в мене довго не було хлопця. Довкола крутилися різні, з кількома я навіть дружила, але нічого серйозного. А з ним я познайомилася в день свого вісімнадцятиліття. Розумієш, у нас вісімнадцять років — це велика урочистість. Майже як весілля. Люди запрошують купу знайомих, далеких родичів, сусідів. Море людей, кажу тобі. Спеціально пошита сукня, зачіска й таке інше. І він приїхав. Жив по сусідству, віднедавна. Фермер, щойно закінчив виш. Класний, старший за мене, досвідчений, такий… неймовірно енергійний. Він мені відразу сподобався. Запросив на танець, а тоді ми вже танцювали весь час. Палке кохання, і вже мало бути весілля. От тільки… Та отож. Він був страшенно ревнивий. Наказав мені ліквідувати профіль на Фейсбуку, я ніде не виходила, узагалі нічого не могла. Але я його кохала й не знала іншого життя. Мені здавалося, що так і має бути… Що так і виглядає кохання. Знаєш, у мене вже навіть весільна сукня була.