Дитина плакала. Якщо це можна було назвати плачем. Пронизливі звуки, які нагадували то сигналізацію, то козине мекекекання, — вони не змовкали й на мить і свердлили Лінці мозок. Мала не хотіла брати груди, нічого не хотіла. Після крапель від здуття виблювала все молоко. Лінці уривався терпець, тим більше, що всі останні вечори саме так і виглядали. Уранці й удень Єва була спокійною. Рута знай її розхвалювала.
— З нею взагалі жодних проблем. Навіть найменших, їсть, спить, ну просто янгол. Із Бруно було набагато важче: він прокидався від кожного звуку, досить дверям заскрипіти — як він уже плакав. А твоя доня така спокійна.
Справді, коли Лінка забирала Єву в Рути після уроків і сідала на автобус, мала найчастіше спала або швидко засинала. І до вечора була погідною. Пекло починалося о восьмій чи дев’ятій. Лінка про це добре знала, тож намагалася робити уроки й учитися відразу після школи. Вона вже зрозуміла, що потім нічого не вийде або ж буде дуже складно. От тільки уроків задавали багато, дуже багато. Повертаючись о четвертій чи п’ятій, дівчина вже змучувалася. Часу залишалося мало. Не кажучи вже про те, що про будь-який відпочинок годі було й мріяти.
Лінка поклала малу на сповивальному столику, перевірила памперс, зітхнула, бо Єва плакала без угаву вже майже дві години. Мабуть, засне опівночі. О другій чи третій прокинеться голодна. Тоді ще раз о шостій. Лінка її погодує, зцідить молоко, перевірить його запас і чи точно вистачить, доки її не буде поруч — і вже час виходити до школи. Вона була просто виснажена. Мріяла… Про що вона власне мріяла? Щоб уже скласти ці кляті випускні, щоб усе це скінчилося, щоб… Щоб бодай разочок виспатися. Проспати, наприклад, п’ять годин поспіль! Або десь піти. Але не до школи. Не на прогулянку з малою. Піти собі, наприклад, до кав’ярні. Зустрітися з Наталією й Каською на морозиві. Та про це можна хіба помріяти. У неї й так складалося враження, що вона замало часу приділяє своїй дитині. Раптом плач припинився. Лінка глянула у візочок, у якому присипляла Єву. Мала заснула. Лінка полегшено зітхнула й подивилася на годинника. Непогано! Лише одинадцята. Може, зробити бодай кілька завдань з матьохи? Математика, королева наук, для неї виявилася справді лихою королевою. З іншого боку, уранці їй доведеться самій відвезти Єву до Рути, бо Адам не міг. У нього було якесь підвищення кваліфікації під Варшавою, і він виїжджав уже на світанку. Зітхнула. Часом відчувала, що в неї вичерпалися всі сили. Що всього цього забагато. Звичайно, ця маленька принцеса все їй винагороджувала, але… Скільки вона ще зможе витримувати таке життя? Відкрила зошита й вирішила виконати три завдання, а потім лягти спати, щоб уранці не бути геть непритомною. Саме зробила три завдання, як Єва прокинулася й знову почала рюмсати. Двері до кімнати відчинилися.
— Чого вона така неспокійна? — запитала мама. Вона теж здавалася знервованою.
— Гадки не маю, — відповіла Лінка.
— Ти так не плакала, і Казик теж ні.
— Неправда, — відповів Адам, який, позіхаючи, саме заходив до кімнати з тарілкою бутербродів.
— Перекуси щось. Ти, мабуть, нічого не їла.
— Ні, — відповіла Лінка. Бо вона справді не їла. Їй досі було недобре. Мабуть, від недосипу й перевтоми. — Що саме неправда? — звернулася вона до Адама.
— Неправда, що Кай не плакав. Звісно, що плакав. Ти вже забула, Єво? Як ми його по черзі носили на руках, як я возив його в машині, щоб він нарешті заснув?
— Може, і так, — відповіла Лінчина мама. — Щось дивне відбувається з пам’яттю: якось лихі речі забуваються. Принаймні деякі, — задумалася вона.
— Інакше жінки не народжували б більше, ніж одну дитину, — по-філософському відповів Адам.
— Авжеж, — усміхнулася Лінка. — Гадаєте, я теж про все забуду? Бо наразі в мене таке враження, що я довше не витримаю.
— Тобі треба десь піти, — зауважив Адам.
— Я ж ходжу до школи.
— Я не це мав на увазі. Піти десь із подружкою, ну, розумієш. Шкода, що мене аж три дні не буде, я міг би попрацювати нянею.
— Хе-хе, ось, чому ти так із цим вихопився. Але окей. Я можу з нею посидіти, — сказала Лінчина мама. — Адам має рацію. Домовся з подругами про суботній вечір.
— Мене совість замучить. Може, я краще повинна домовитися, щоб підтягнутися з математики?