— Чудово. Я теж виходжу. Зустрітися з Лінкою. У неї нині вільний вечір. Її мама сказала, що вона мусить розважитися. От тільки я не знаю, куди з нею піти.
— Якщо ти не знаєш, то хто тоді, — засміялася мама. — Адже ти її знаєш найкраще! Просто підіть туди, де не можна ходити з дитиною.
— Куди наприклад? — зітхнув Оскар.
— Ой, Оскаре. У кіно, до театру, на концерт до філармонії, на велосипедну прогулянку… Ще щось придумати?
— Ага, ти справжній експерт, — іронічно зауважив син.
— Звичайно. Про таке не забувають. Насправді, коли ти був малим, я не мала таких проблем. Село — це село. Хоча до твого народження я іноді ходила на концерти. А потім уже ні.
— Гм, — спохмурнів хлопець.
— Ага, і не забувай, що вона досі не відновила сили. Тож, може, не варто на велосипедах.
— Добре. Поведу її в кіно, а тоді прогуляємося бульварами. Підемо чогось випити.
— От і прекрасно. Але в кіно на щось веселе.
— Що?
— На якусь комедію чи щось про кохання. Пригадую, коли ти був маленьким, то я не могла ані читати, ані дивитися жодних жахіть чи чогось схожого. Усе мене так лякало, я постійно боялася, що з тобою щось може статися. У цей час потрібні легкі речі, веселі, оптимістичні. Особливо в її ситуації.
— Господи, мабуть, мені спершу доведеться дисертацію про кіно написати.
— Може, — засміялася мама й пішла до себе, а Оскар увімкнув комп’ютер, щоб подивитися розклад кіносеансів.
«Пітбуль». Ні, занадто брутальний. «Без обличчя». Ні, це про чувака, який потрапив у катастрофу й утратив обличчя. Мабуть, воно занадто сумне. «Дівчина в тумані». О ні. Зникла. Можливо, її вбили. «Острів собак». Може, воно й кумедне, але це мультик. «Помста гномів». Іще гірше. «Я найкраща». Може бути непоганий, про фігуристку. Або «Lady Bird». Мабуть, воно веселіше. Переглянув трейлер. Наче непогано. Зітхнув. А що, коли їй не сподобається?
— Сподобається, — він лише тепер помітив, що мама стоїть поруч і спостерігає за ним. — А передусім їй сподобається, що ти так цим переймаєшся.
— О Боже. Вона б умерла від сміху, — зауважив Оскар. — Окей. Як буде — так буде, — перевірив години сеансів. Усе добре.
«Я зайду по тебе за чверть шоста. Може бути?»
«Звичайно», — відписала вона.
«Перше побачення», — подумав він. Тільки дивися ж, не зіпсуй усього цього. Вибрав нову футболку й чисті джинси, прийняв душ. А далі вже тільки гаяв час, переглядаючи дурні відео на Youtube.
Лінка теж почувалася схвильованою. Проте часу на роздуми не мала, бо раптом підступив вечір, а треба ще одягтися й перепеленати дитину. Було тепло, тому вона вибрала гарну сукенку. Причому зовсім не таку, у якій зручно було годувати. А таку… ще з іншого часу. Білу, у рожеві та фіолетові квіти й листочки. «Перед годуванням зніму», — подумала Лінка. Хоч би не забруднити… Понюхала повітря. Здається, мала покакала. «Зараз поміняю памперс, погодую, тоді знову поміняю. І піду нафарбуватися. Так, саме так». Лінка поклала Єву на сповивальному столику й відгорнула памперс. Звісно, усередині вже був сюрприз. Упс. Наче вже й звикла, але, здається, не до кінця. Зняла памперс, застебнула його й укинула до смітниці поруч зі столиком. Вона вже простягнула руку до чистого памперса, коли сталося те, чого статися не мало. Аж ніяк не повинно. Мала спершу поцюняла, намочивши себе й усе довкола, а тоді, наче цього виявилося замало, стрельнула в неї коричневим струменем гівенця. Ні. Це неможливо. «Може, це мені лише сниться», — подумала приголомшена Лінка, яку цей несподіваний «подаруночок» перетворив на соляний стовп, а квіткову галявину на сукенці на лужок, прикрашений коров’ячими коржиками.
— Мамо! — у розпачі скрикнула вона.
Та негайно прибігла зі своєї кімнати.
— Що сталося, заради Бога? Чого ти так репетуєш? Лінка обернулася до неї, і мама вибухнула сміхом.
— Ого! Рівняний пожежний насос?
За мить реготали обидві.
— Прошу тебе, зроби щось із нею, я мушу піти під душ. Я вся в лайні, а він от-от прийде!
За кілька хвилин Лінка повернулася, загорнута у великий рушник.
— Дай, я її зараз погодую. Сподіваюся, більше несподіванок не буде? І що мені тепер надягти?
— Візьми оту бежеву. Тобі в ній чудово.
— Карамельну?
— Ну, нехай карамельну. Так чи сяк, ти в ній прекрасно виглядаєш.
— Якщо я в неї влізу, — зауважила Лінка.
— Влізеш. Ти така сама худа, як до вагітності.
— Не перебільшуй, — засміялася Лінка, запихаючи сосок немовляті до ротика.
— Аж ніяк. Сама переконаєшся.
Мама, звісно, мала рацію.
А Оскар, побачивши Лінку в дверях, таку милу, щасливу, у карамельній сукенці, яка підкреслювала колір її каштанових кучерів, подумав, що анітрохи не схоже, наче вона нещодавно народила дитину.