Бабуся приїхала наступного ранку. І відразу вдома зробилося так гарно, як завжди, коли вона приїздила. Наче й мала нелегку вдачу, ніби завжди щось було не так, конфлікти в минулому, нез’ясовані справи… Але Лінка обожнювала її приїзди. Тоді квартирою линув аромат тушкованої капусти з помідорами, відбивних у золотистій паніровці, фруктових пирогів. Бабуся чудово готувала. Лінка ніколи не розуміла її до кінця. Бабуся мала мовби два обличчя, два лики. З одного боку — була дбайливою бабусею, яка готувала смачні й поживні обіди, перетворювала квартиру на дім. З іншого боку вирізьблені — залишалася такою незалежною. Професійне життя було для неї дуже важливим. Ну, але ці два обличчя вона принаймні показувала. Може, кожне з них і дивилося в іншу сторону світу, але обидва були виразними, ніби вирізьблені з каменю два лики якогось божества. А що із третім обличчям? Лінка досі не знала, як усе було. Вона стільки довідалася впродовж останніх кількох років. Проте дечого не знала. Ще одного бабусиного обличчя. Чому бабуся Стефа тоді не допомогла мамі? Чому не взяла Каську? Чому? Сказала, що якби могла… Тоді чому не могла? Адже не йшлося про роботу, є можливості працювати й доглядати дитину. Бо її чоловік, Лінчин дідусь був суворим? Тільки це вона й знала. Та хіба це могло завадити? Чому? Вона раптом відчула, що це останній фрагмент пазлів. Пригадала, як колись складала пазли із Кротиком, як це допомогло їй розв’язати таємницю зниклої сестри. Але ж це не був останній фрагмент. Усе-таки ні. Потрібно щось іще. Вона мусить зрозуміти. Раптом Лінка уявила, що її мати відвертається від неї, не допомагає з малою Євою. Могло таке статися? Дівчина була переконана, що ні. Адже в родині так не роблять. Мама ніби й сказала, щоб вона не вступала до вишу, проте ж не відвернулася від неї цілком. Постійно турбувалася про доньку й онуку. Тоді чому? Так багато речей з’ясувалося, отже, це теж не може залишатися без відповіді! Звісно, Лінка розуміла, що з бабусею про це говорити не можна. Після того, що сталося на святвечір… Це ж очевидно. Треба поговорити з кимсь іншим.
— Що вона любить? — по-діловому поцікавилася бабуся. Хороше питання, відразу видно журналістку.
— Любить, коли їй співають, — сказала Лінка. — І книжечки любить, можеш їй показувати. Вони ось тут.
Бабуся Стефа підійшла до стелажа й витягла дві маленькі квадратні книжечки. Заходилася їх переглядати. На її обличчі вимальовувалося неабияке здивування.
— А що це взагалі таке? — запитала вона. — Це дитячі книжечки?
— Так, — усміхнулася Лінка. — Такі контрастні.
— Умгу. Жахливі! Чорна пляшечка для молока? Чорний «дурник» на червоному тлі? Це ж якийсь кошмар!
— Ніякий не кошмар. Такі малюки бачать лише контрастні барви. Тому книжечки для них чорно-білі. І ще червоне ось…
— Оце так! А де тут якийсь текст?
— А навіщо їй текст? Вона ж однаково не розуміє!
— Ви геть чисто подуріли. Дітям треба читати віршики. Бжехва, Тувім… Маєш?
Лінка заперечно похитала головою.
— Здається, що ні. Усі Каєві книжки ми пороздавали.
— Звісно. Так ти її й виховаєш. Показуватимеш жахіття й казатимеш: «Це чорний „дурник“. А це чорна пляшка. А це чорне обличчя чорного дядька». Знаєш, коли твоя мама була маленькою, то ще жива була легенда про чорну «Волгу». Чорна «Волга» начебто їздила й викрадала дітей. А в цій книжці є чорна «Волга»?
— Не знаю. Автомобільчик є, — усміхнулася Лінка.
— Гаразд. До списку покупок додаю: якісь гарні, серйозні книжки. Іще одне… Де в тебе «дурники»?
— Єва не привчена до «дурника».
— Ні?
— Ні… Я читала, що це шкідливо.
— Аякже! Твоя мама виросла з «дурником», ти виросла з «дурником», цілі покоління. Але це ТОЧНО ШКІДЛИВО. Ну, тепер її, мабуть, не призвичаїш, запізно, — зітхнула вона. — Хоча можна спробувати. Бо як ти її заспокоюєш, коли вона плаче?