— Даю груди, — знизала плечима Лінка. — Ношу на руках…
— Не можна носити! Але сподіваюся, що вона спить цілу, ніч?
— Ні, ну що ти! Вона ж малесенька! І я завжди ставлю будильник на четверту ранку. Але найчастіше Єва прокидається о третій, а тоді вже спить до сьомої.
— А навіщо будильник? Ти ж її не будиш?
— Ну, щоб нагодувати. Принаймні раз уночі. Це… це необхідно.
— Необхідно?
— Так. Я читала, що в немовлят падає рівень цукру в крові, чи щось таке, що вони навіть можуть померти, якщо не їстимуть стільки годин!
Бабуся зітхнула.
— Стільки всього змінилося, — сказала вона. — Дуже багато. Розумієш, у мої часи про це навіть подумати не можна було. Будити дитину, яка спить? — вона раптом тихенько захихотіла, а невдовзі вже голосно сміялася. — Будити сплячу дитину! До чого ми дожили!
— Ой, бабусю! Краще розкажи, як усе виглядало, коли мама була маленькою, — попрохала Лінка.
— Добре. Тоді годування грудним молоком не було надто популярним.
— Але ж це клас! Так зручно!
— Так, але часто казали, що дитина не наїдається, що молока замало, що суміш краща. Я твою маму годувала три місяці, це й так був чудовий результат як на тодішні часи. Медсестра заборонила годувати вночі. Якщо дитина плакала, то наказували залишити, щоб виплакалася…
— Але ж це жорстоко!
— Тоді так не вважали. Твоя мама дуже швидко перестала прокидатися вночі. Спала до ранку. Ну, і навіть удень годували кожні три години. А не постійно. Але давали водичку, чайочок… Ти її чимсь поїш?
— Ні, це заборонено. Тільки грудне молоко.
— Хи-хи. А в наш час казали, що дитина зневодниться, якщо її не поїти водичкою.
— Але ж усі ссавці годують малят тільки молоком, і якось це телятко чи левенятко не зневоднюється.
— Може, і так. Але так нам казали, і ми так робили. Звичайно, що коли годували грудьми, то дотримувалися суворої дієти. Білий хліб, шинка, рис, варена курочка, нічого важкостравного…
— Тепер уже ні.
— Що ні?
— Ну, у школі для вагітних нас навчали, що навіть якщо з’їсти голяшку, то смалець не потече. Тобто можна все їсти.
— Навіть капусту? І не плаче дитя після капусти?
— Ні. Лише алкоголю не можна, бо він проникає в кров.
І ліків теж.
— Так-так. Знаєш, що? Кожне покоління має власні принципи, а які з них кращі — хтозна. Звідки нам про те знати?
— Розкажи ще про маму.
— О Боже… що ж тобі розповідати? То була добра дитина. Вночі спала, гарно їла, чемна…
— А дідусь тобі допомагав?
Запала тиша. Бабуся задивилася у вікно, тоді зняла окуляри, наче більше не хотіла ні на що дивитися. Може, хіба вглиб себе.
— А ти добре пам’ятаєш дідуся? — запитала.
— Погано, — похитала головою Лінка. — Більше з фото.
Бо так і справді було. У спогадах невиразно маячіла висока постать. Пригадувала якийсь святвечір, дідуся за столом, велику ялинку, прикрашену блискучими іграшками, гірляндами й дощиком. Проте більше спогадів не було…
— Скільки я мала років, коли він поїхав?
— Не знаю… може, шість?
— Так, справді. Я погано його пам’ятаю. А яким він був?
— Був… — бабуся зітхнула. — Ех, я ж тобі казала. Старі то все історії, краще про них забути. О, дивися, прокидається. Погодуєш, чи спершу купатимеш?
— Дам одну цицю, тоді скупаю, а тоді другу. Тоді вона спокійна. Мала любить купатися.
Більше вони не розмовляли. Нагодували, переодягнули, поклали спати. А Лінка найдужче раділа, що завтра піде до школи як нормальна людина. Не нервуватиме, що Єву треба кудись везти чи забирати. Що ж, Рута була цим невдоволена, але Лінка пояснила, що йдеться про гроші. А не про те, що, на її думку, ця ситуація була несприятливою для Єви.
Ба більше, по обіді мав прийти Оскар, щоб разом учитися. Цікаво, як бабуся на нього відреагує! Залишалося сподіватися, що вона не прохопиться з якоюсь дурницею.
Бабуся вже спала у вітальні на розкладному дивані, коли Лінка тихенько пройшла на кухню, щоб зробити собі чаю. Там уже сиділа мама й читала газету.
— Блін, — сказала вона. — Я весь тиждень читаю газету за минулу суботу. Взагалі ні на що не маю часу.
— То й не дивно, — усміхнулася Лінка. — Я взагалі не читаю жодних газет, бо не маю часу!
— Ой, та ну! Ти й раніше їх не читала.
— Дай спокій, мамо, усе є в Інтернеті.
— А зрештою… — зітхнула мама. — Коли я читаю про політику, то в мені аж усе закипає. Стільки років живу, а чогось такого ще не бачила.
Лінка раптом зацікавилася. Сама вона й гадки не мала, що діється в Польщі. Користуючись цим, мама прочитала їй коротку лекцію. А тоді підсумувала: