— Ніколи, принаймні за моїх часів… Ніколи Польща не була такою поділеною. Як бабуся? — змінила вона тему.
— Скоріше прабуся. Це ж ти бабуся, забула?
— А й справді. То як там прабуся дає собі раду?
— Добре. Тільки все її дивує. Ну, розумієш, за її часів усе було інакше. Але… Я з нею розмовляла. Хотіла, щоб вона розповіла мені про дідуня. Бо якось раптом усвідомила, що ми про нього мало говорили.
Мама похитала головою.
— Дай спокій. Немає про що. Це все старі історії.
— Знаєш, це, може, дивно, та коли я сама маю дитину, то хотіла б знати більше. Це справді дивно?
— Не знаю. Ні, мабуть, ні. Дитина дозволяє по-новому поглянути на історію родини.
— От бачиш. То як воно було з дідусем? Чому він виїхав?
Мама зітхнула.
— Дай спокій. Це такі розмови… Невже тобі конче це потрібно? Саме нині?
— А чому не нині? Яким він був батьком?
Мама мовби заглибилася в себе.
— Був… Ні, не хочу я про це говорити. Просто не хочу.
— Не хочеш? Але чому?
— Бо ні. Бо деякі речі краще залишити… там, де вони є.
— Ну, ким він був? Бандитом, алкоголіком, ким?
— Годі. Досить. Не сьогодні.
— Тоді коли?
Мама знизала плечима.
— Я недобре почуваюся. Піду спати.
— Ну, то йди, — Лінка теж знизала плечима. — Звісно. Щоразу, як я хочу поговорити про найважливіші для мене речі, ніхто не має бажання розмовляти. Про політику — будь ласка! Про сім’ю — дзуськи! Деякі речі краще облишити! Хто б говорив!
Лінка почувалася розчарованою. Адже вона досить доросла, щоб про все довідатися!
— Бабусю, це Оскар, мій друг, — мовила Лінка. — Він пообіцяв допомогти мені з математикою. А це моя бабуся.
— Дуже приємно, — відповів Оскар. — А де Євуня?
— Спить, — сказала Лінка. — Ходімо на кухню. Там матимемо спокій. Мала повинна спати ще дві години. Я щойно погодувала.
— Я її догляну, — пообіцяла бабуся. — А ви вчіться. Випускні ж от-от!
— Добре мати таку бабусю, — зітхнув Оскар.
— Звісно! А в мене взагалі три бабусі.
— Три? Як це так?
— Ну, так. Це мамина мама. Татова живе в Сероцьку. Вона вже старенька і їй важко ходити. Я збираюся до неї поїхати, бо вона малої ще не бачила…
— Звичайно.
— І ще є одна бабуся — Адамова мама. Жвава особа. Вона в нас буває рідко, бо в неї постійно якийсь новий роман. Загалом вона така… ну… влюблива.
— У її віці?
— По ній не видно! Вона ходить до перукарні частіше за мене. Тим більше, що я не ходжу взагалі, — усміхнулася Лінка. — Та знаєш, що? — вона раптом споважніла. — Є одна річ, про яку я дуже хочу довідатися. Можна… Можна, я тобі розповім? — раптом так захотілося йому звіритися, як ніколи досі.
— Ну, звісно! Певне, що можна!
— Знаєш, я тобі розповідала про Каську, про те, що моя мама лікувалася в психіатричній лікарні.
— Так.
— Ну, от. І я ніяк не доберу, — Лінка заговорила пошепки, бо не хотіла, аби хтось підслуховував їхню розмову, — чому бабуся їй не допомогла. Розумієш? Я собі цього не можу уявити. У мами були такі проблеми, а вона дозволила їй віддати дитину. Чому?
— А ти в неї питала?
— Так. Але вона вважає тему закритою. Сказала тільки, що якби могла, то допомогла б. І більше нічого. А я не можу допитуватися. Вона б мене роздерла! Або знову на щось захворіла. Ні, я боюся розпитувати. Але мені хочеться дізнатися щось про мамине дитинство, ну, розумієш, загалом. І одне мене вразило. У нашій родині взагалі не говорять про мого дідуся.
— А що сталося із твоїм дідусем?
— Здається, він виїхав. Мені було років шість, я майже його не пам’ятаю. Зрештою, ми тоді переїхали до Варшави, а раніше я мешкала в Сероцьку. Ми хіба що на свята зустрічалися. Та й то не завжди. Але є одна річ, яка не дає мені спокою.
— Що саме?
— Сама не знаю. Але довідаюся.
— Ти й справді можеш бути журналісткою.
— Можливо, — усміхнулася Лінка. — Сподіваюся. То що, беремося до математики?
— Ну, наскільки я тебе знаю, ти б воліла робити щось інше.
— Що? — спитала із невинною міною й кокетливо глянула на нього.
— Я мав на увазі зовсім не це. Але… — він підсунувся до неї й поцілував. Хоч би вона не передумала! Коли за кілька хвилин вона легенько відштовхнула його й запитала, займатимуться вони геометрією чи функціями, Оскар був трохи розчарованим. Навіть не трохи.
Травень
З мобільного додатка для молодих мам:
Немовляті вже одинадцять чи дванадцять тижнів, і воно розширює свій репертуар чимраз новими звуками. Перші «розмови» нагадують бурмотіння, зітхання й навіть плямкання (особливо, коли малюк чекає, що його нагодують). Коли дитина агуканням запрошує тебе поговорити, відповідай їй простими словами. Так маля навчиться мистецтва спілкування. Твоя дитина вже добре тримає голівку й починає перевертатися зі спинки на бочок, а тоді й на животик і навпаки. Будь обережною! Ти й не зглянешся, як малюк перевернеться вперше. Невдовзі його не можна буде залишати, наприклад, на ліжку, бо маля може з нього впасти!