— Що — ми?
— Ну, ти й дідусь.
— Я й дідусь? Але ж ми належали до різних поколінь. Ти ж знаєш, що дідусь був набагато старшим за мене?
— Був чи є? — серйозно спитала Лінка. Адже дідусь, здається, був живим. От тільки жив далеко. В Австралії. І ніхто з ним не підтримував стосунків.
— Є, — відповіла бабуся. Але голос у неї ледь затремтів. — Байдуже. Він… Він пам’ятає війну. А я народилася після війни. Це велика різниця. Розумієш, мені пощастило. Ми були із Кракова. Краків так не зруйнували, як Варшаву. Ніхто з моєї родини не загинув. Ми жили… добре.
— А дідусь? Звідки він був?
— Дідусь? З-під Радома. Ну, але досить. Годі вже про це. Ти повинна зосередитися на найважливішому. І ще помідорчик з’їж, добре?
Лінка кивнула головою.
Щойно вийшла з дому, як відразу побачила цілі юрби схожих на неї саму. У чорно-білому одязі, мов якесь сороче військо. Вихлюпувалися із трамваїв і рушали в різні боки, до різних шкіл. Випускники. Каштани вже давно заквітнули, бо весна цьогоріч прийшла рано, невідомо коли, проте Лінка лише щойно звернула увагу на цілі грона білих квітів із рожевими цяточками. І раптом запанікувала. А що, коли вона не складе?
Сонце припікало, було дуже тепло, як на початок травня. Добре, що іспити починалися рано-вранці, бо ще було чим дихати. Коли Лінка ввійшла до фізкультурного залу, то збагнула, що її думка була занадто оптимістичною. Попри помірну температуру на вулиці, тут панувала така задуха, як у сауні, а не в місці, де за кілька хвилин вони доводитимуть, що можуть ступити в доросле життя. Хтось розчахнув усі вікна, та це не дуже допомогло. Лінка побачила Оскара, який сів біля вікна. Зайняла місце за ним і всміхнулася хлопцеві.
— Може, хоч тут буде прохолодніше.
— Може. Не знаю, мені здається, що батареї досі гарячі. Хіба так може бути?
— Може, якась аварія? Хай там як, а спека, наче в липні, правда?
— Ну. А в липні весь час дощитиме. Як мала?
— Норм. Бабуся просто безцінна. Видихаю.
— Уявляю…
Та довелося замовкнути, бо іспит уже починався. Лінка глянула на аркуш із тестом, і відчула несподіваний страх і якесь розчулення. Ось воно. Ця мить.
Пригадала, як ішла до першого класу, ще не відаючи, що таке школа.
Як вибирала ранець і зошити. І святкове вбрання, перше в житті. Пригадала лакові туфельки, бо вони були трохи незручними. І білі колготки, які весь час спадали. Та попри незручності, вона почувалася такою дорослою, такою… особливою. Тоді Лінка ще не знала, що школа може добряче датися взнаки.
Пізніше гімназія, ліцей. Стільки років. І все це, щоб сидіти саме тут і складати перший з випускних іспитів. Вирішила, що постарається зробити все якнайкраще.
— І як? — запитав пізніше Оскар, коли вони вийшли із зали на перерву перед поглибленою частиною.
— Непогано. Ну, польська — це польська. Принаймні тут у мене немає відчуття, що я нічого не тямлю, і що це як китайська мова. Ну, але то був базовий рівень. Побачимо, як піде далі.
— А що ти писала? «Ляльку»?
— Ні, вірш. Але не знаю, чи добре я зробила. Просто я «Ляльку» не перечитувала. Блін, я стільки творів устигла перечитати. «Над Німаном», «Селян», а от «Ляльку» — ні. Просто боялася, що переплутаю все на світі.
— А я «Ляльку». Загалом, туга — це популярний мотив. А цей вірш… Ну, не знаю, загалом нескладний, але мені здавалося, що багато я про нього не напишу.
— Мені він сподобався. Може, тому…
— Чому?
— Розумієш, це про доброту, про те, щоб намагатися ставитися якомога краще до інших. А я останнім часом постійно відчуваю добре ставлення. Просто я його зінтерпретувала в політичному сенсі. Ну, написала, що Польща зараз дуже поділена. Я з мамою нещодавно про це говорила, і воно мені так якось…
— Так, але я б у політику не влазив. Це небезпечно. Розумієш, залежить, хто буде в комісії.
— А це має значення?
— Ну, не знаю…
— Ото ти мене втішив, — засміялася Лінка. — Думаю, усе буде добре. Я писала про різні перешкоди, які ми створюємо між нами. Як суспільство…
— Блін, уже починаю думати, що ти написала одну із кращих робіт у школі!
— Поглиблений рівень важливіший. Але його й скласти важче.
— Побачимо, — дипломатично відповів Оскар.
Лінка вже поверталася додому, коли почула сигнали есемесок і повідомлень у месенджері.
— Поглиблений важкий, — написала Каська.
— Я точно завалила, — це вже Наталія.
— Як усе пішло? — хвилювалася бабуся.
Лінка була не надто задоволеною. Якщо базовим рівнем можна не перейматися, то поглиблений… Мабуть, вона занадто дурна. Лінка раптом усвідомила, що все те, що з нею сталося: вагітність, пологи, дитина — усе це спричинилося до того, що мозок у неї не працював на повну.