— Так, ти правнучка польки й німця. І вона теж має в собі німецьку кров.
— Мені це не заважає. Адже тепер це не має значення.
— Але ти питала, чому твоїй матері не допомогли. Розумієш… Якби твоя бабуся була сама, вона б точно допомогла. Але твій дідусь… Він не змирився з тим, що його донька вийшла заміж за Збишека. Для нього вона ніби вмерла.
— О Боже. Бідолашна мама.
— Так. Але вона вчинила…
— Я знаю. Та попри все.
— Більше мені не відомо. Але дитинство в неї точно було нелегким. З таким батьком…
— А я? Що зі мною? Він мене теж не сприймав? Якщо…
— Не знаю. Та доки ти була тут — він жодного разу не приїхав.
— Хотіла б я з ним поговорити. З моїм дідусем, — раптом сказала Лінка. — Я ж його взагалі не знаю. Хотіла б зустрітися.
— Це, мабуть, складно.
— Бо?
— Бо він далеко.
— В Австралії? Я розумію, дорогі квитки й усе таке.
Бабуся глянула на неї якось дивно. Єва пожадливо присмокталася до другої циці.
— А як батько дитини? Бо твоя мама розповідала… — бабуся раптом змінила тему.
— Ти з нею балакала? — Лінку це здивувало. Їй здавалося, що вони не спілкуються.
— Так. Вона подзвонила, коли народилася Єва. Щоб мені сказати. Та годі вже. Знаєш, іноді оті всі спогади з минулого лише шкодять. Часом краще зосередитися на теперішньому. То як? — вона повторила питання. — Можна поцікавитися? Бо я розумію, що це боляче. Батько Євуні? Як він?
— Ніяк, — знизала плечима Лінка. — Він не хоче… Він у Лондоні. Вчиться там.
— Так. І як ти даєш собі раду?
— Мама допомагає. І Адам. І бабуся Стефа…
— Отже, вона приїхала?
— Так.
— Це добре. Принаймні тепер допоможе. Бо тоді… її напевне мучило сумління. Навіть мене мучило.
— Тебе?
— Так. Я не змогла себе пересклити. Сказала твоїй мамі, що ти можеш залишитися, на скільки треба. Зрештою, ти моя онука. Але та дитина… Знаєш, мабуть, це єдина річ, про яку я жалкую в житті. Бо ти могла мати сестру. Та передусім через неї. Я могла про неї потурбуватися, могла її взяти. Але не захотіла. Тоді я думала, що це через неї загинув Збишек. А вона нічим не завинила. Я себе переконувала, що я їй не рідна. Хоч і добре розуміла, що станеться. Так, я справді про це шкодую.
Лінці аж голова запаморочилася від цих відкриттів. Їй раптом зробилося гаряче.
— Підемо до саду?
Бабуся кивнула головою.
— Ти страшенно бліда. У мене є яблучний компот, але тобі доведеться його принести. Візьми глечик і дві склянки.
Лінка слухняно рушила на кухню.
Повернувшись додому, Лінка весь час думала про минуле. Про дідуся. Що він далеко, десь в Австралії. І що вона хотіла б з ним побачитися, навіть, якщо в нього й важка вдача. Після того, чого він зазнав у дитинстві, янголом він бути не міг. Але в її жилах текла й частка крові цієї людини зі складним характером. Хіба дивно, що ми хочемо знати про свої корені? Навіть, коли про це не хочуть говорити. Усе це здавалося заважким, занадто складним. А часу не так багато! Лінка сіла виконувати завдання з математики й спробувала зосередитися. І думала лише про те, щоб скласти на ті тридцять відсотків. Воно, звісно, небагато, проте… Уся надія на Оскара, може, він ще щось пояснить їй перед самим іспитом.
— Глянь, що я їй приніс, — Оскар простягнув Лінці торбинку.
— А з якої нагоди?
— Просто так, — відповів той. — Мені здалося, що малій може сподобатися. Я був з мамою в торговому центрі, бо вона сказала, що біла сорочка на мене затісна. Справді, у п’ятницю я ледве в неї вліз. Мабуть, погладшав.
— Не погладшав, — засміялася Лінка, — а… як це кажуть?
— Ну, мама вважає, що я змужнів. Звучить набагато краще, та насправді означає необхідність зміни гардеробу. Ми зайшли до «Смика», і ось…
Лінка розгорнула подарунок. Чи то метелик, чи то гусінь. З одного боку іграшка шурхотіла, з іншого — пищала. Одне крило дзеркальне. І якась штуковина, що брязкала й подзенькувала.
— Ого, — здивувалася Лінка.
— Ага. Можна це почепити над ліжечком, але й на візочок. Ходи, побачимо, чи Єві сподобається. Це ж для неї.
Єва відразу привітала метелика широкою усмішкою.
— Ну, цікаво, чи бабуся не розкритикує таку цяцьку, — зауважила Лінка. — Бо чорно-білі книжечки, подаровані моїми мамуськами, вона б радо викинула до смітника.
— Я б теж викинув, — погодився Оскар. — Дай спокій, так лякати дитину. Це принаймні барвисте й симпатичне. Ну, але ми тут собі бла-бла, а математика чекає.
— Ходи на кухню, — запропонувала Лінка. — Єва засинає й повинна ще поспати.
— Що ж, — засміявся Оскар. — Євуню, благаю. Поспи, дитинко, світ такий нецікавий, мама мусить учитися, а як складе матьоху, то з тобою побавиться.