— Влюблю, — пробурмотіла мала крізь сон.
Вони встигли розв’язати чи не мільйон завдань, і Лінці нарешті захотілося, щоб Єва прокинулася. Це примусило б їх зробити перерву в навчанні. І ще вона думала, чи не розповісти про все Оскарові. Може, варто? Бо тепер дівчина відчувала, що мусить комусь звіритися.
— Слухай, — сказала вона, вже завершивши довгу розповідь про долю своїх рідних, — ти теж думаєш, що коли наші корені такі… тобто, що коли історія нашої сім’ї, — вона геть заплуталася. — Я про те, чи може людина залишатися нормальною, якщо в минулому пережила такі речі? Чи я через це теж завжди буду прибацаною?
— Ти ж не прибацана.
— Неправда. Я погано вибрала, і тепер…
— Припини. Ти хотіла, щоб усе було добре. Ніхто не може відповідати за свій вибір, якщо діяв з добрими намірами.
— Ні?
— Я вважаю, що ні. Думаю, єдине, про що ми повинні потурбуватися — це про те, щоб залишатися порядними людьми. Тут і тепер. Минулого не зміниш. І вчинків інших. О, чуєш? Прокидається. Ходімо до неї.
Єва прокинулася, але не плакала. Дивилася на іграшку над ліжечком і щось до неї балакала.
— Дивися! Вона говорить! З метеликом говорить! Він їй подобається!
— Справді, — усміхнулася Лінка. — Навіть дуже. Дякую, Оскаре. Знаєш, коли без кінця тільки те й робиш, що годуєш і міняєш памперси, то забуваєш, що дитина потребує й інших речей.
— Для того я і є, — сказав Оскар.
Це прозвучало серйозно. Настільки серйозно, що Лінка навіть трохи злякалася.
Каська майже не могла спати. Весь час думала, що їй робити. І вже майже прийнявши рішення, знову цілковито його змінювала. Усе почалося з того, що вона подумала: якщо завалити історію — цього досить, щоб не йти на юридичний. Хто б міг про це дізнатися? Ніхто. Просто не вдалося. Каська добре знала історію. У неї була чудова пам’ять, і дівчина прекрасно склала всі пробні іспити й тести. Але ж у неї міг бути невдалий день? Іспит міг видатися заважким. Хто б її розкусив. Це дуже легко влаштувати. Написати трохи гірше. Не зовсім погано, просто трохи менш досконало. Цього достатньо за такої конкуренції. Так, так вона й зробить. Ніхто не дізнається. От тільки… якось їй це муляло. Хоча Каська знала, що коли вона не вступить на юридичний, але вступить до Академії мистецтв, може, батьки пробачать їй цей вибір? Бо якщо вона вступить на юрфак, то… доведеться вчитися там. Вона не знала, що робити. Прийняла душ, надягла білу блузку, темну спідницю. І далі не знала, що робити… Та передусім вирішила не запізнюватися.
У школі схилилася над екзаменаційним тестом. Боялася зазирнути досередини. Що робити? Ну, що робити? Швиденько переглянула тест. Неважкий. Вона могла написати його прекрасно. Кася замислилася. Зринули спогади. Як прийшла вихователька й сказала, що вона має негайно йти з нею. Що є подружжя, яке шукає дівчинку-підлітка, а не малу дитину.
— Тільки якось причепурися чи що, — порадила вона. — Бо ти виглядаєш… А знаєш, таке рідко трапляється. Щоб хтось хотів узяти таку велику дитину.
Так, вона це знала. Кася зачесалася, витягла із шафи джинси й світлу квітчасту блузку. Глянула в дзеркало. Чи виглядала вона гарно? Їй аж погано стало від хвилювання. Що вона їм скаже? Напевне, розпитуватимуть, як вона вчиться й узагалі. Що зробити, щоб її захотіли взяти? І чи це взагалі має якийсь сенс?
Коли вона спустилася до кабінету, то вся аж тремтіла. А вони виявилися такими приємними. Делікатними. Питали, що вона любить робити. І чи хоче до них приїхати. Якось це все було… Вона ж не маленька, але звісно, що хотіла. Ще й як! І вони її не ошукали. Узяли отак собі просто. З усім її минулим.
І Кася зрозуміла. Вона може все. Може з ними сваритися. Може… сперечатися. Але ніколи, ніколи їх не ошукає. Нізащо. Відкрила першу сторінку й почала відповідати на питання. І ще подумала, що напише цей тест якомога краще. Заради них. Щоб вони нею пишалися. А що буде потім — побачимо. Поки що вона навіть не зареєструвалася в Академії. Залишається час до кінця тижня. Вона могла цього й не робити. Певна річ, портфоліо Кася приготувала й заховала в шухляді з її роботами там, де вона ходила на заняття. Удома тримати це боялася. Робіт було забагато. Можна вдати, що вона ніколи не ходила на курси, ніколи більше не з’явитися там. Так, тоді можна нічим не перейматися. Та відразу з’явилася інша думка. Заради чого? Чому вона повинна відмовлятися від найважливішого?
«Заради вдячності, — відповіла сама собі. — І покірності».
Але чому? Хіба вона не досить отримала в житті?