— Привіт! — вона справді зраділа, угледівши їх. Зустрічаючись з Азором, Наталія перестала бачитися будь з ким зі свого класу. Ганка на неї майже образилася, бо Натка ніколи не знаходила для подруги часу. Наталія зітхнула. Загалом, кохання не таке вже й чудове. Ну, гаразд, звісно, секс — штука класна, але крім нього… Усі ці проблеми, суперечки… Адже й із Марціном вони часто сварилися. Постійно було щось не так. Як не одне — то інше.
Сиділи на східцях біля куща, за яким якраз хтось дзюрив. Наталія обвела їхнє місце неприхильним поглядом. Може, переконати їх піти деінде?
— Привіт! Очам не вірю! Ти таки прийшла?! Так швидко приїхала?
— Байдаркою припливла. А що, кращого місця не було, ніж біля цього нужника на природі?
— Ні! Це взагалі диво, що ми бодай якесь місце знайшли. Ти тільки глянь, що тут відбувається!
— Та бачу. На тому березі спокійніше. Я була там з Азором. Але ми посварилися.
— Цікаво, через що. Дивний якийсь цей твій хлопець. Невже треба отак без кінця сваритися?
— Він дуже ревнивий.
— А є причина? — поцікавився Сташек.
— Ну, знаєш… — пожартувала Наталія.
Вона не усвідомлювала, що саме зробила величезну помилку. Невинний жарт виявиться найгіршим, що вона сказала в житті, бо раптом почувся галас, і Наталія побачила темну тінь, яка кинулася на них згори, точніше, просто на Сташека. Спершу дівчина не могла зрозуміти, що відбувається, але швидко впізнала Азора. Він тут? Стежив за нею? Їй зробилося недобре. Та часу на роздуми не залишалося, бо в неї на очах точилася справжня бійка. Азор хотів ударити Сташека, але той спритно ухилився й накинувся на Азора із протилежного боку, хапаючи за волосся, і це його неабияк розлютило. Він загарчав, наче лев, і рушив просто на Сташека, штовхаючи того в живіт. Сташек упав. Дівчата закричали. Наталія підбігла, спробувала їх розборонити, але й сама злякалася. Азор був сам на себе не схожий. Зрештою Ганка схопила його за руку.
— Що ти робиш? — закричала вона й вилаялася.
Сташек підвівся похитуючись.
— З тобою все гаразд? — запитала Наталія, і це ще більше розлютило Азора.
— Хто це? Ти його знаєш? — допитувався Сташек, одночасно перевіряючи, чи, бува, чогось не зламав.
— Так. Знала, — відповіла Наталія.
Почувши це, Азор знову спробував напасти на Сташека, та цього разу Наталія не злякалася.
І стала між ними.
— Що, може, мене поб’єш? Ідіот! — сказала вона. — Забирайся звідси. Або вбий мене.
Азор роззирнувся довкола, наче шукаючи підтримки, а тоді раптом обм’як. Адреналін де й дівся, а разом з ним і вся його войовничість.
— Ну, що ж, — процідив він. — Я гадав, що ти зі мною.
— Аякже!
— Це кінець.
— Тим краще. Але я тобі пораджу. Йди до психіатра, доки ще не пізно.
— Це тобі треба до психіатра! Трахаєшся з усіма! — голос Азора пролунав жалюгідно й пискляво.
— Тебе це не стосується. Забирайся!
Азор поплентався геть, бурмочучи щось під носом і погрожуючи Сташекові кулаком. Наталії довелося сісти. Сісти й випити.
— Пиво якесь знайдеться? — запитала вона.
А потім, коли вона зрозуміла, що це кінець, і коли спершу вихилила душком одне пиво, а тоді друге, отак сидячи без слів, то бачила все їхнє спільне минуле. Картини з нього пролітали їй перед очима. Перший раз. І потім, коли вони прогуляли школу. I все, що відбувалося між ними. Коли вони були одним тілом, однією шкірою, одним цілим. Тоді Закопане, коли Азор уперше показав своє справжнє обличчя. Той бідолашний хлопчина, який допоміг їй спуститися з Носаля… Він узагалі не міг зрозуміти, про що йдеться. Потім повернення, каяття, перепросини. І так ще кілька разів. Досить було, щоб вона не відповіла на дзвінок, запізно відписала на повідомлення. Ні, Наталія цього більше не хотіла. Їй навіть було трохи його шкода. Бо дівчина й сама розуміла, що є люди, які чомусь не панують над власними емоціями й по-дурному накручують себе. Але більше вона цього не терпітиме. Годі.
Ганка міцно обняла її.
— Ну-ну, — сказала вона. — Усе вже позаду.