— Я?
— А що таке? Ти впораєшся! Матимеш новий досвід.
Лінка раптом розвеселилася.
— Спершу треба вибрати одежинки. Вони в комоді.
— Я? Вибрати?
— Ой, ну, будь ласка… Постався до цього, як до найвідповідальнішого завдання в житті.
«Бо це так і є», — подумав Оскар, і йому теж закортіло розсміятися.
— Що це повинно бути? Сукенка?
Він вирішив, що із сукенкою все легко. Адже це лише одна річ.
— На ніч? — розреготалася Лінка.
— Ну, гаразд. А що тоді?
— Бодік і повзуночки.
— Бодік?
— Так, боді. Виглядає майже як дуже сексуальна білизна, але міні.
Господи, він на дітях не розумівся, а на сексуальній білизні й поготів.
— Це? — простягнув.
— Ні, ти що. Це рамперс.
Оскар зітхнув.
— Бодік схожий на футболку, але таку, що внизу застібається.
— Ну, це і є як футболка, що застібається.
— Ні… Рамперс має такі коротенькі штанці. А це наче обрізане. У паху.
— Що? — засміявся хлопець. Ставало дедалі цікавіше.
Нарешті він знайшов щось схоже й дуже зрадів.
— Ось!
— Покажи. Ні, це замале. Це розмір 56, а вона носить вже 62. Крім того знайди повзунки, теж 62.
— Є! — вигукнув він.
— Гм, одне не пасує до іншого.
— А воно ще й пасувати має?
— Ну, звісно. Ти ж не одягнеш червону футболку, а до неї рожеві брюки?
— Немає в мене рожевих брюк! Ти що, здуріла? За кого ти мене маєш?
— Добре, тоді бордові.
— Які?
Лінка аж зігнулася від сміху.
— Чекай, ти взяв повзунки без п’яточок, то потрібні ще й шкарпеточки, — насилу промовила вона, — і вже можеш одягати.
— Ці? — витягнув із шухляди щось схоже.
— Ні, це пінетки. Вона з них уже виросла. Власне, вони відразу були замалі.
— Пінетки?
— Ага. Як маленькі круглі черевички. Ці не підійдуть. Візьми більші й вільніші. Переважно я їй не одягаю, але тут холодно. Уже не опалюють, а якось дуже похолоднішало.
Оскар підійшов до сповивального столика. «Не може ж це бути так складно, — подумав він. — Спершу ця сорочечка.
Але як її надягти, щоб не відірвати малій голову? Чи руки?» Вдалося. Але з повзунками було вже гірше.
— Слухай. Тут одинадцять кнопочок. Одинадцять! Вони що, подуріли?
— Господи, це треба було на відео зняти. Почекай, ще встигну.
І почала знімати, але від сміху мобілка в руках весь час трусилася. Оскар застібав кнопочки добрячих кілька хвилин. Аж упрів!
— І завжди так треба?
— Ні, це спеціально для тебе, щоб було складніше. Я зазвичай просто загортаю її в якусь ганчірку — та й по всьому.
— Ти жартуєш?
— Певна річ, що так. Сідай, перепочинь, ти здаєшся страшенно втомленим. Може, тобі меліси заварити?
— Може, — погодився Оскар. — Чи горілки краще налий. Це ж просто кошмар якийсь! Нічого не розумію! Світ іде вперед, усе таке сучасне, а не можуть одежинки для немовляти придумати!
— Та вже придумали, — знизала плечима Лінка. — Мама колись казала, що раніше все зав’язували на торочки, а не застібали на кнопочки.
— I give up, — зітхнув Оскар.
Тоді ж, коли Оскар допомагав Лінці купати малу Єву, вичепурений Адріан прямував на свою першу виставку. Ні, звісно, це не була персональна виставка, а колективна, на якій представили роботи молодих митців. Молодих талановитих митців. Адріан аж зашарівся від гордощів. «Young and Gifted» — так було на афіші. Молоді й обдаровані. Єс! Тітка пішла з ним до торгового центру й вибрала класну сорочку в чорно-білу смужку, до неї нові чорні джинси, про старі сказала, що вони «витерті й годяться хіба для грилю в садочку». Ще й черевики йому купила, хоча Адріан, який любив спортивне взуття, не міг до них звикнути. Чорні напівчеревики у стилі «grunge», як вона це назвала. Довелося довіритися тітці, бо вона зналася не лише на мистецтві, а й на моді. «Певна річ, сама теж добряче вичепуриться», — подумав Адріан і усміхнувся. Вона завжди була такою: шпильки або якісь туфлі на височенній платформі, червона сукенка, закоротка на її вік, темні окуляри… Просто ікона моди.
Адріан глянув на Темзу, якою пропливали екскурсійні човни, і подумав, що жодного разу не був на такій прогулянці, навіть з висоти Лондонського Ока не бачив міста. Хоч, мабуть, годилося. А може, і ні. Може, воно для туристів добре, а він уже став місцевим.
Думав він і про інше. У його групі була дівчина, яка йому подобалася. Заді мала темну шкіру, кучеряве волосся й чудову усмішку. Сам собі Адріан зізнавався, що вона була такою собі африканською версією його колишньої дівчини. На виставці була її картина, і він подумав, що спробує сьогодні кудись запросити Заді. Зрештою, він довго був сам. Мабуть, можна уже й зустрічатися з кимсь?