— Чом би й ні. Тепер усі всіх шукають в Гуглі. В Інтернеті нічого не приховаєш. Давай комп’ютер.
Вони знайшли купу всього, передусім чимало різних людей. Фізіотерапевта, який робив масажі. Юриста. Навіть музиканта! Але всі були набагато молодші за дідуся.
— Усе марно, — сумно сказала Лінка. — Може, він узагалі помер? Може, це ще одна брехня?
— Пошукай «вічная пам’ять».
— Нічого.
— Розумієш, кільканадцять років тому Інтернет не працював так, як тепер. Не все є в Інтернеті, а якщо подія сталася давніше, то інформації може й не бути.
— То що мені робити?
— Кладовища? — знизав він плечима.
— У Кракові… — вголос міркувала Лінка.
— Мушу бігти, — неохоче сказав Оскар. — Уже майже одинадцята. Твоя мама подумає… не знаю, що вона собі подумає. Мушу, бо не буде чим дістатися додому.
— Гаразд, — відповіла Лінка, майже не дивлячись на нього, зате завзято вистукуючи по клавіатурі.
— Залишаю тебе у твоїй стихії. Бо це справді твоя стихія, — серйозно мовив Оскар.
Лінка просиділа біля компа до першої години ночі. Спочатку довідалася, які у Кракові кладовища, тоді перевіряла за реєстром поховань імена й прізвища. От тільки таких осіб виявилося аж сім. Чотирьох відкинула відразу, бо вони не пасували за віком. А решта? Треба знати дату народження. Бо дати смерті вона знати не могла. Якщо це справді дідусь і він справді помер. Гаразд. Двоє із цих померли зарано, ще до її народження. Залишився один. Той, хто міг бути її дідусем. Лінкою керувала інтуїція, вона могла помилятися. Ох, якби ж то! Та вона відчувала, що у відповідях мами й бабусі було щось не так. Оці обмовки.
«Він був важкою людиною. Тобто він важка людина».
«Побачитися з ним? Це доволі складно. Бо він далеко». Тиша.
Може, це випадковий збіг. Але не обов’язково.
Треба щось вигадати. Боже, було так пізно, Єва може от-от прокинутися, а вона, замість спати, бавилася в якісь розслідування! Їй хотілося поговорити з мамою, але всі давно спали, усі, крім неї. «Завтра. Я подумаю про це завтра», — прошепотіла вона до сплячої Єви й лягла в ліжко, навіть не прийнявши душ. Лінка раптом відчула нелюдську втому.
— Мамо, а під яким знаком зодіаку народилася Єва? — озвалася Лінка за кавою. У неї виник план.
— Гадки не маю, я на цьому не розуміюся.
— Чекай-но… 14-го лютого — це Водолій. Блискучий розум… — читала вона в мобільному. — Любить керувати іншими. Висока духовність… Класно. Ми з Каською Леви, так?
— Так. Обидві. Ти з початку, а вона в кінці.
— Тому ми й знаходимо спільну мову!
— Тому ти така відважна й наполеглива.
— А ти?
— Я? Я народилася в червні.
— Рак?
— Ага.
— Справді. Потайний… Нерішучий… усе збігається.
— Не перебільшуй. Невже в мене немає жодних гарних рис?
— Певне, що є. Відданість… А бабуся й дідусь? — запитала зненацька. — Тобто твої батьки?
— Бабуся народилася першого травня. Бик. Дуже відповідний для неї знак.
— Авжеж! А дідусь? Коли він народився?
— Другого січня. Відразу після Нового року.
Лінці стало гаряче. Це був він. Цей день. Вона раптом почервоніла й спробувала приховати зніяковіння, навіть підвелася, щоб долити кави. Але мама на неї не дивилася. Її думки знову повернулися до минулого.
Батьків день народження завжди був подією. Дивина: його друзі відзначали іменини (тоді ще в нього було кілька приятелів на роботі). А він лише день народження. Постійно повторював, що першого січня народився Новий рік, а він — другого, і що він нічим не гірший. І того дня мати завжди готувала святковий обід. Для тих кількох приятелів, їхніх дружин, і для них самих. Бутерброди, смажені курячі ніжки, салат, краяння якого вимагало купи часу, але без нього ніяк, кілька різновидів оселедця до горілки. Багато горілки, яку пили навіть коли оселедець давно закінчився. Хоча саме тому й вибухали суперечки.
— Королево, принеси нам ще закусок, — гукав він. Так називав її при гостях, лише тоді.
І мати приносила ще й ще. Нашвидку намащені канапки із шинкою, слоїки з огірками…
— Ніби фрици й програли війну, а мають усе, — починав батько, і вони вже знали, що попереду на них чекає довга ніч. — А ми? Жодних відшкодувань за все, що вони нам заподіяли. Усю моя сім’ю…
— Тадеку, Тадеку, та припини-бо, — гукали приятелі, бо мали по зав’язку цих розмов, як і родина. Але він не вгавав. І накручував себе дедалі більше.
Коли вже приятелі собі йшли додому, він накидався на них, на своїх рідних.