Мама знову зітхнула.
— Я розумію, Халінко. Але подумала, що якби ти говорила з ним не так різко… Адже треба пробачати.
— Але я йому пробачила. Я до нього претензій не маю. От тільки, що з того?
— Ну, добре. Більше не допитуватимусь. Ти й так, — вона пильно глянула на доньку, — маєш не найкращий вигляд. Страшенно бліда.
— Бо я тобі кажу, що хвилююся через результати випускних, а ти мене тільки нервуєш. Кажу, що хоче зайти мій друг, щоб підтримати, а ти із цього прямо трагедію влаштовуєш!
— Маєш рацію. Звісно, нехай приходить. Ви ж бо дорослі зрештою.
— «Ніби дорослі, — подумала Лінчина мама. — Та однаково наче діти». Вона була впевнена, що Лінка уявляла собі невідомо що. Цей хлопець зовсім юний, а в неї є дитина. Побавиться нею трішки, а вона потім плакатиме. Єва Барська знала життя. Ох, вона його знала дуже навіть добре.
За півгодини Оскар стояв на порозі, а Лінка відразу заходилася метушитися на кухні, щоб приготувати якісь канапки й чай. А потім вони просто сиділи й чекали, доки годинник виб’є північ.
— То що? Хто перший? — Лінка ковтнула слину.
— Певне, що ти. Щоб уже нерви відпустили, — ніжно глянув на неї Оскар.
Але тут прокинулася мала, і Лінці довелося спершу її погодувати.
— Господи, це найдовше годування на світі, — сказала Лінка. — Гаразд, Єво, друга циця трошки згодом. Перевіряємо. Код. Пароль. Клік.
Їй аж в очах потемніло.
— Краще ти перевір, — попрохала Оскара.
Той усміхнувся, узяв її за руку й утупився в екран.
— Склала, — сказав. — Сама подивися. Ого, польська ще й як добре! Навіть блискуче! Матьоха… ну, може, не супер, але склала. Решту сама дивись.
Лінка перевела подих, а тоді засміялася.
— Чого ти так смієшся? Перестань реготати й перевір, що там у мене!
— Гаразд.
Повторили те саме, але з іншим кодом та паролем.
— Ой, — повільно промовила Лінка. — Мені дуже шкода, але все погано. О Боже! Не знаю, як тобі це сказати… — вираз її обличчя був просто драматичний.
Оскар зблід.
— Ні, ти що! Я пожартувала!
— Знаєш, що? Ти, мавпо… Ти…
І пожбурив у неї подушкою, але Лінка ухилилася.
— Гей, ти мені дитину приб’єш!
Мала Єва, нічогісінько не розуміючи, що відбувається, навіть не плакала, лише дивилася й лепетала щось по-своєму.
Тоді ввійшла мама й глянула на них як на ідіотів.
— Що ви робите? Що тут відбувається? Дитину розбудили!
— А от і ні! Вона сама прокинулася. Ми склали, мамо. Обоє!
— Ну, звичайно, що склали! Хіба ви могли не скласти?
— Звичайно, що могли! Щороку не складає п’ята частина… принаймні один іспит!
— Зараз перша година ночі! Не репетуйте так!
— Пробачте, — сказав Оскар. — Я збиратимусь. Візьму таксі, бо вже дуже пізно.
«Мама могла б вийти», — подумала Лінка. І Оскар подумав те саме.
— Чекай, — озвалася Лінка. — Ти ж навіть не бачив своїх результатів.
І підморгнула мамі, мовляв, залиш нас самих.
Мама, схоже, зрозуміла, бо позіхнула, і за мить двері за нею зачинилися.
Лінка кивнула на екран, на якому можна було побачити кількість балів. Вона стояла так близько. Йому хотілося її поцілувати, а дівчина, мовби відчуваючи це, підійшла ще ближче. І відчула його вуста на своїх.
— То тепер ми дорослі. Зрілі, так? — запитала вона.
— Ну, наче так.
— То вже можна цілуватися? — пожартувала Лінка.
— Можна, — відповів Оскар. — Тепер нам можна все.
Наталія перевіряла результати сама, бо мама десь поїхала. Почувалася самотньою й геть переляканою. Навіть трохи шкодувала, що покинула Азора. Цікаво, як у нього справи.
Що ж, на щастя, вона відважна. Код, пароль, клік. Склала, звісно. Ковзнула поглядом по результатах. От тільки… чи досить набрала балів? Цього вона, певна річ, не могла знати. Вона пам’ятала, як усе було під час пробних, і їй здавалося, що написала вона не краще. Вийшло навіть трохи гірше. Але, може, цього разу іспити були складнішими? Хтозна. Може, завтра хтось напише в Інтернеті, щось проаналізує. Наразі Наталія була не в захваті. Вона розуміла, що це все через Азора. Точніше, через їхні стосунки. А може, просто через її дурість. Довго крутилася в ліжку, не могла заснути. Нічого не вдієш, якщо вона схибила, то вчитиметься весь рік. Зосередиться тільки на цьому. Але їй було важко на душі. Усе-таки Наталія сподівалася кращих результатів…
Каська чекала півночі разом з названими батьками. Вони, схоже, хвилювалися більше за неї.
— Дивись, дивись, ось, — вигукнула мама. — Ой, як добре. Ми тобою так пишаємося.