— А куди? — спитав Оскар.
— Як це куди? Додому. Поїдеш з нами?
Ну, звісно. Він собі це навіть уявив. Вони точно тільки про це й мріяли, щоб він попхався туди з ними.
— Ні. Чекатиму на результати. Крім того, я знайшов собі роботу на липень. Я в серпні збирався поїхати.
— Ну, не знаю. У серпні в мене вже не буде відпустки, — зауважила мама. — Хіба що сам поїдеш.
— Сам?
— Або візьмеш із собою цю однокласницю…
— Лінку?
— Ага. Їй потрібен відпочинок. Сад, повітря… Рай для дитини. Чом би й ні?
«Вона знає», — зрозумів Оскар. Хоча після тієї розмови мама більше не розпитувала про Лінку. І все ж знала.
Знала, та жодного разу не сказала, що те, що він робить — безглуздя. Бо й сама була закохана.
— Гарна дівчина, — сказав Єремій. — Твоя мама показувала мені на Фейсбуку.
— «Ет, що там Фейсбук, — подумав Оскар. — Якби ж ти її побачив у житті…»
Мабуть, у них буде така нагода. Звісно, що так.
— Пробач, мамо, — мовив він. — Я… я злякався. Пробачте, — звернувся він уже до Єремія.
— Не переймайся, — відповіла мама. — Це все в минулому. Обіцяю.
Ні, Оскар не хотів казати, що колись вона вже обіцяла. Волів вірити, що все справді буде добре.
Наталія відучора пила мелісу, бо хтось їй сказав, що це гарно заспокоює нерви. Та не дуже допомагало. Вона страшенно нервувала. Результати вже мали бути, але їх досі не оприлюднили, хоча дівчина без кінця оновлювала сторінку. Вона розуміла, що не пройшла. Не за такого конкурсу. Але знала, що надія вмирає останньою. Тепер дорікала собі, що взагалі зустрічалася із цим кретином Азором. Звісно, сама хотіла. Але ж мала розуміти, що їй це нічого доброго не віщує. Особливо, коли йдеться про навчання. Завжди доводиться чимсь жертвувати. За все в житті доводиться платити. Знову оновила сторінку. З’явилися результати. Ні. Усе-таки ні. Звичайно, Наталія знала, що найпевніше не пройде, але гіркота поразки її вразила. Аж погано зробилося. Може, знову піти поблювати? Ні, бляха-муха, ні. Певна річ, далася взнаки її впертість, адже вона не подала документи до жодного іншого вишу. А люди так робили, щоб узагалі бодай кудись пройти. Хоч щось робити. Але не вона! Бо мусила отримати все або нічого! Наталія затулила обличчя долонями й розридалася. І тут задзеленчав телефон. Лінка. Ні, не хоче вона з нею розмовляти. Лінка точно вступила. Хоча їй і було важко, бо дитина, та й узагалі. Усі вступили, усі, крім неї. Натиснула червону кнопку.
— Не бере, — сказала Лінка. — Дзвонимо до Каськи.
— І що? — запитала Лінка, коли сестра взяла трубку.
— Я пройшла в Академії мистецтв, — похмуро сказала та. — І на юридичний пройшла.
— Ну, я жодного разу ще не чула, щоб хтось так реагував на те, що вступив до вишу. Та ще й на два факультети!
— Дай спокій. Це повна лажа.
— Поговори з ними.
— Може, і так. Але… хвилиночку? А ви?
— Вступили!
— Обоє?
— Так, — відповіла Лінка. — Але в Оскара результати були кращі. Так чи сяк, ми обоє вступили — і це найважливіше!
— Наталія не бере трубку. Не знаєш, що з нею?
— Ні. Я теж їй дзвонила. Не бере. Гадаєш, вона не пройшла?
— Не знаю. Почекаймо ще трохи. Може, не бере трубку, бо сидить, наприклад, у туалеті чи ще щось таке. Але…
— Якщо це триватиме — поїдемо до неї. Хіба її результати не оголосили раніше?
Оскар, звичайно, був у Лінки. Обоє вже, на щастя, не чекали на результати вступу, але за Наталію хвилювалися.
Лінка написала до неї, та відповіді не було. За дві години вони вже непокоїлися не на жарт. Бо Наталія мовчала.
— Блін. Доведеться до неї поїхати.
— З Євою?
— А що робити? Немає нікого, хто міг би нею зайнятися.
Зібралися й пішли. Дорогою подзвонили до Каськи, щоб і вона прийшла, якщо може. Зустрілися біля будинку. Подзвонили. Спершу ніхто не підходив, і вони вже подумали, що Наталії немає, і вони дарма припхалися. Та за мить почувся довгий сигнал — і вони ввійшли до під’їзду. Двері відчинила мама Наталії, яка дуже здивувалася, побачивши таку делегацію. Ще й із малою дитиною.
— Наталія в себе.
— Вона не бере трубку. То…
— Так, — зітхнула мама. — Вона не пройшла. Наталія у відчаї. Сидить і плаче. Добре, що ви прийшли. А як ваші справи?
— Ну… добре, — відповіла Лінка. — У нас вийшло. Але… розумієте… я, мабуть, однаково не зможу…
— А я вступила, хоч не хотіла, — додала Каська.
— Боже, я нічого не розумію. Та дарма. Ходімо.
Лінці аж боляче зробилося, коли вона побачила зіщулену на ліжку подругу. Та навіть не встала, щоб привітатися.