— Привіт, — тихо сказала Лінка й сіла поруч.
— Ви вже все знаєте, так? — глянула на неї Наталія.
Лінка кивнула головою.
— Не переймайся.
— Як це не переймайся? Боже, яка ганьба!
— Жодної ганьби. Там величезний конкурс. Не треба винуватити себе, це й із найкращими трапляється.
— А ви пройшли, так? Якщо не сидите вдома й не обливаєтеся сльозами?
— Так, — відповіла Лінка.
— Але в моєму випадку це якраз дуже погано, — додала Каська.
— А я можу тобі віддати своє місце, — усміхнулася Лінка. — Бо я, мабуть, однаково не зможу вчитися.
— Ганка теж не вступила, — мовила Наталія. — Тобто вступила, але не туди, куди хотіла. Пройшла тільки на соціологію. Ну, але краще так, ніж ніяк! А я, дурна, навіть не мала жодного запасного плану. Така була впевнена!
— Неправда, — відповіла Лінка. — Це не так. Ти не була впевнена, навпаки говорила, що в тебе… ну, чорні думки.
— Так. Але я думала…
— Це через цього сучого сина…
— Та ну. Він же не примушував мене. Я добре знаю, що завинила сама.
І тоді озвалася мама Наталії.
— По-перше, навіщо говорити про почуття провини. Рік повчишся, спробуєш знову. Що таке один рік? Люди кілька років поспіль не можуть вступити на омріяні факультети. А по-друге, у передпокої плаче дитина. Тут є якась мати?
Навіть Наталія усміхнулася.
— Ти прийшла з Євою?
— Так.
— Дай мені її. Можна?
— Єву?
— Ага. Мене це лише втішить. Ох, щонайбільше, ти підеш учитися, а я її вдочерю, — і всміхнулася крізь сльози. А тоді взяла малу й пригорнула.
— Малі діти як цуценята. Так би її й з’їла.
— Ну-ну, не звикай занадто, — пожартувала Лінка.
— Дякую вам, дівчата! Упс! — раптом побачила Оскара й уже жартома додала: — Дякую вам, пані та панове.
Потому Лінка поверталася додому й думала, що зробити. Після тієї сварки з мамою вона сказала, що не подаватиме документів до вишу. І все-таки зробила це потайки. Розуміла, що це нечесно. А чого вона власне сподівалася? Ну, так, того, що не пройде. І все. Просто хотіла перевірити теоретично, може вступити чи ні. Задля жарту. От тільки вона справді пройшла. І що тепер робити? Журфак, спеціалізація — фотожурналістика. Bay! Лінка майже заздрила сама собі.
Зітхнула. Загалом можна нічого не говорити, удати, наче нічого не сталося. Але розуміла, що це було б шахрайство. Доведеться їм сказати. Лінка штовхала візок і думала, що це так несправедливо. Адріанові не довелося турбуватися, що буде з дитиною, коли він вирішив учитися. Тож він собі просто вчиться. Чому жінкам завжди важче? Вона так задумалася, що мало не наїхала на Азора. Який, у свою чергу, теж був таким замисленим, що навіть не помітив ані її, ані візочка.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла вона. Лінка була розлючена. Це ж через нього Наталія не вступила!
— Щось трапилося? Ти виглядаєш…
— Так. Трапилося. Тобі вже відомо, що Наталія не пройшла?
— Ні?
— Не вдавай здивованого! Усе через тебе!
— Я теж не вступив!
— Слухай… Мене це взагалі не стосується. Наталія працювала для цього все життя! Добре вчилася, мала амбіції! А ти, здається, взагалі не збирався йти до вишу?
— Це я так… язиком ляпав. Може, і не збирався, але я подав документи на кілька факультетів, та ніде не пройшов. Зрештою… Я маю зараз важливіші справи.
— Цікаво, які, — буркнула Лінка під носом.
— Сестра знову в лікарні, — відповів він, і його вуста викривилися, наче він от-от мав розплакатися.
— Я не знала, що в тебе є сестра.
— Молодша. Вона хвора. У неї муковісцидоз.
— Це щось серйозне?
— Досить. Вона може померти. Гаразд, неважливо, мушу бігти, пробач.
І пішов, а Лінка лише навздогін хотіла гукнути: «Як це неважливо? Важливо! Почекай!»
Але не встигла, бо він уже був далеко, і йшов так швидко, неначе втікав, навіть не озираючись.
Каська готувалася до цієї розмови вже кілька днів. Але розуміла, що без кінця зволікати не може. Її атестат зрілості був у Академії мистецтв. Або вона там залишиться, або…
Так чи сяк, вона не могла вчитися у двох вишах одночасно. На жаль. Треба прийняти рішення. Або хтось має це вирішити за неї. Але вона не могла… Як сказати їм про свою брехню? Може, не сьогодні? Може, завтра. Подзвонила Лінка.
— І як? Ти вже з ними говорила? — спитала вона навпростець. Що ж, у неї була така сама проблема.
— Ні, ще ні. Я боюся. А ти? Говорила?
— І я ні.
— То що робити?
— Нічого. Підемо до психотерапевта? — пожартувала Лінка. — Або на курси, де вчать асертивності.
— Ха-ха-ха.