— А може, — Лінці раптом дещо спало на думку. — Ти поговориш з моїми батьками, а я — із твоїми?
— Ти що, припини. Це якийсь цирк!
— То й що? Пан чи пропав. Можемо спробувати… Може, щось із того вийде. Як у Фредра. Що скажеш?
— Ну, гаразд. Треба порадитися, — відповіла Каська. — Я в такому відчаї, що врятувати мене може хіба комедія помилок.
Домовилися, що ввечері спробують утілити свій план. Лінчині батьки мали бути вдома, батьки Каськи теж. Постало питання, що зробити з Євою.
— Скажу, що йду на побачення, — вирішила Лінка. — Не піду ж я з нею до твоїх батьків, це без сенсу.
Так і зробили.
Дівчата перестрілися на півдорозі, побажали одна одній удачі й розійшлися.
— Доброго дня. А Кася вдома? — запитала Лінка натиснувши кнопку домофона.
— Десь вийшла, — почулося у відповідь.
— Ага… Бо ми домовлялися, що я прийду. Можна, я на неї почекаю?
Це здавалося дивним. Лінка ніколи так не робила. Її стосунки з названими Касьчиними батьками загалом були доволі прохолодними. Якось ніколи вона не знала, про що з ними говорити.
На питання, чи вип’є вона чаю, Лінка відповіла ствердно.
— Як випускні? — увічливо поцікавилася прийомна Касьчина мама.
— Добре.
— А куди ти вступила?
— Пройшла на журналістику. Фотожурналистику.
— Браво!
— Я, мабуть, однаково не зможу вчитися. Не знаю, що робити з Євою.
— Як це? А няня?
— Ну… ми шукали. Але це нелегко. Зрештою, то була така собі моя примха, — сказала вона, сьорбаючи чай. — Я просто хотіла спробувати, чи взагалі вдасться.
— А твоя мама… Твої батьки…
— Їм про це нічого не відомо. Я… не хотіла їх хвилювати.
— Не жартуй так. Вони точно зрадіють. Це величезний успіх.
— Ну… Було чи не десять осіб на місце. А це моя справжня пристрасть. Журналістика.
— Батьки завжди бажають добра своїм дітям, — втішила її жінка. — Вони все зроблять, щоб діти могли розвивати свої таланти.
— Так, звісно. Якби не ця ситуація… Але ви, мабуть, Каською дуже пишаєтеся? — змінила вона тему.
— Так, юриспруденція — дуже хороший вибір.
— Але… Я думала, що вона все-таки піде в Академію мистецтв.
Запала тиша.
— До Академії? — вираз обличчя Касьчиної прийомної матері не віщував нічого доброго.
— Ну, так. Адже вона пройшла. Ще й однією із кращих. А після цього конкурсу…
— Якого конкурсу?
— То ви нічого не знаєте?
І все їм розповіла. А тоді лише додала:
— Боже мій, мабуть, мені не треба було цього казати. Але я не знала, що це якась таємниця. Думала, що ви в курсі… То я…
Витягла телефон з торбинки.
— Ой, Каська пише, що не може зустрітися. Щось там у неї змінилося. То я вже собі піду.
І вшилася, навіть не допивши чаю.
У цей самий час Каська сиділа в Лінки. Її теж частували чаєм і печивом. Малий Кай з Адамом дивилися мультики, а Каська почувалася дедалі більш ніяково. Не кажучи вже про Єву Барську, яка міркувала, що за всім цим криється. Каська рідко сюди зазирала. Але, може, її прихід навпаки слід сприймати як щось хороше? Як шанс?
— Я прийшла попрохати про підтримку? — ні сіло, ні впало випалила Каська.
— Підтримку? Тобі потрібні гроші?
— Ні, — засміялася Каська. — Я в житті б не прийшла прохати грошей!
— Тоді про що йдеться?
— Розумієте…
Єва не сказала, що Каська може звертатися до неї на «ти» й казати «мамо». Розуміла, що цього ніколи не буде.
— Я тебе слухаю, — мовила вона, сягаючи по печиво.
— Я вступила до Академії мистецтво.
— Чудово! Справді? Боже мій! Цікаво, від кого в тебе такий талант, — бовкнула Єва Барська. — Точно не від мене.
— Але вони… Мої батьки… Вони нічого не знають. Думають, що я піду на юридичний. Бо туди я теж пройшла.
— Неймовірно! І туди, і туди? Яка ти здібна! Ну, і що ти вибереш?
— Ви не розумієте. Вони хотіли, щоб я пішла на юридичний. То я й подавала туди… А в Академію потайки. Я не думала, що пройду, і вже точно не сподівалася, що в обох місцях. І що мені тепер робити?
— Мабуть, залишитися там, де тобі більше подобається, робити те до чого відчуваєш схильність, чим ти справді хочеш займатися. Розумієш, вища освіта — це шанс, щоб жити, як хочеш, мати пристрасть, любити свою роботу…
— А ви? — раптом зацікавилася Каська. Вона так мало знала про свою справжню матір.
— Я займалася мовознавством. Навіть дисертацію писала, але потім довелося покинути.
Запанувала дивна мовчанка, і Каська, здається, уже розуміла, чому.
— Це через мене?
— Ні, не через тебе.
— Через мого батька?