— Доброго вечора, — пролунав схвильований голос. — Кася у вас?
— Ні, — відповіла мама. — Але вона тут була.
— Була?
— Так, приходила поговорити. Про своє навчання. І Лінчине.
Лінці зробилося ніяково, бо ж і вона до них щойно приходила поговорити.
— Пробачте, — сказала. — Може, це була дурна ідея, але ми обидві… тобто, йшлося про навчання. Бо я вступила на журналістику, але мама про це не знала, а Каська до Академії мистецтв, і ви теж не знали. То ми подумали, що я поговорю з вами, а Кася з мамою… бо ми боялися зізнатися…
— Чудово. Але де вона зараз?
— Гадки не маю. Хвилиночку. А хіба вона не дійшла додому?
— Дійшла. Але… влаштувала нам сцену й побігла геть. Куди — невідомо. Телефон вимкнула.
— Може, до Наталії? Я подзвоню, — сказала Лінка.
Але й у Наталії Каськи не було.
— Ну, нічого. Пробачте. Може, вона зараз повернеться.
Але Каська не повернулася. Ані через годину, ані через дві. Телефон досі мовчав.
— Не хвилюйся. Точно десь сидить, образилася на нас.
— Але як їй таке на думку спало?
— Як це «як»? Вона вже своє в житті відстраждала. Уяви собі її відчай.
— Могла щось сказати, поговорити з нами…
— Ти ж сама знаєш, як воно.
— Чекай, — Касина мама щось пригадала. — Ми ж маємо таку послугу… Локалізацію… Якщо телефон загубиться абощо.
— Але ж не тоді, коли він вимкнений.
— Може, Кася ввімкне, — сказала мама. — Коли-небудь.
Каська сиділа набурмосена в аеропорту, думаючи, що через неї вони точно хвилюються. То й нехай. А може, зовсім ні? Може, їй лише хочеться, щоб вони хвилювалися? Може, вони подумали, що нарешті позбулися клопоту й тепер матимуть святий спокій? Одну булочку Каська вже з’їла, другу залишила на потім. На жаль, вона не захопила жодної книжки, щоб почитати, тож тепер лише роздивлялася людей. Їй було нудно. Подумала, що варто пошукати якісь пропозиції роботи, але для цього довелося б увімкнути телефон. Чому б і ні? Минула північ, батьки, мабуть, давно сплять. Вона лише гляне, чи хтось їй узагалі дзвонив. Увімкнула. Дзвонили. Купа пропущених дзвінків, есемесок. Батьки, Лінка, навіть Наталія. «Може, вони все-таки хвилюються?»— подумала задоволено. І заходилася переглядати оголошення й записувати телефони. Завтра візьметься за це серйозно. Їй раптом захотілося спати. Забагато вражень для одного дня. Дівчина й незчулася, як очі самі заплющилися, і Каська опинилася в країні сновидінь, де саме відкривали її художню виставку. Хтось розносив на таці шампанське, а люди, навіть чужі, підходили до неї й вітали. Раптом відчула, як хтось поклав їй руку на плече. Вона хотіла озирнутися…
— Касю, — почула. А тоді вже голосно: — Вона тут!
— Боже, яке щастя. Дитино, чи ти здуріла? Як же ми через тебе хвилювалися. Ти що, збиралася тут просидіти цілу ніч?
— Так, — зухвало відповіла Каська.
— Касю… Усе не так, як ти думаєш.
— Звісно. Так у фільмах каже чоловік зрадженій дружині, коли та ловить його на гарячому з коханкою, — пробурмотіла Каська.
— Чому ти нам нічого не сказала? Чому не розповіла про свої плани? Що для тебе це важливо?
— Я казала.
— Ні, не казала.
— Але ж ви знали, що мені подобається. І вважали це якоюсь дурною примхою. А я не хотіла опиратися вашим планам. Принаймні спочатку…
— Жінки завжди такі, — зауважив Касьчин батько. — Вважають, що ми самі повинні про все здогадуватися. Ну, але тепер повертаймося додому. Ми просто з ніг падаємо від утоми.
— Як ви мене взагалі знайшли? — спитала раптом Каська.
— У тебе локалізатор у телефоні.
— Це ви мені таку штуку встановили?
— Ні, це передбачено у твоїй моделі, безкоштовно.
— Бо ви ніколи мені не довіряли!
— Неправда. Це для того, щоб знайти телефон, якщо він загубиться. Касю, ти можеш собі думати все, що хочеш, але це справді не те, що ти думаєш. Ми хотіли для тебе якнайкраще. І не думали, що ти прагнеш чогось іншого.
— А ви знаєте, — сказала Каська, — що я хотіла навмисне погано скласти історію? Щоб не пройти на юридичний? Але я цього не зробила. То й маю тепер.
— Що маєш?
Каська махнула рукою. Знала, що разом з почуттям полегші, яку вона відчула, щойно їх побачила, прийшло усвідомлення, що її планам кінець. Вона просто не досить доросла.
— Касю, зробиш, як захочеш. Боже милий! Люди переймаються, що їхні діти ніде не пройшли, або й узагалі шкільного атестата не отримали, а ми мали б хвилюватися, що ти вступила відразу до двох вузів?