Подруги підійшли до столу, де гості вже частувалися закусками. Лінка взяла склянку лимонаду й побачила, що бабуся сіла на лавці з малою Свою. Підійшла до них.
— Гадаєш, вона зголодніла? — спитала.
— Ні, ти ж щойно годину тому її годувала. Схоже, вона зараз засне.
Справді, дівчинка щосили боролася із сонливістю. Очі мала вузенькі, мов шпаринки, і постійно силкувалася розплющити їх ширше, але їй це не вдавалося. Нарешті вона таки заснула.
— Принести тобі щось бабусю? Щось випити?
— Ні, дякую, я щойно пила. Послухай. Я довго думала й зрозуміла, що винна тобі відверту розмову.
Лінці здалося, що це їй почулося.
— Сприйми це як подарунок. На день народження. Бо погано, коли довкола тебе стільки брехні й недомовок. Тепер ти доросла. І маєш право знати.
— Я вже багато знаю, — сказала Лінка, і бабуся здивовано глянула на онуку.
Якусь мить обидві мовчали.
— Знаю, що дідусь не сприймав мого батька через його походження. Бабуся Божена мені сказала.
Старенька кивнула головою.
— І ще знаю, що дідусь помер. Бо ти ж про це хотіла мені розповісти, так?
Бабуся виглядала так, наче от-от мала зімліти.
— Але як? Звідки? Ніхто… Навіть бабуся в Сероцьку цього не знає.
— Research, бабусю.
І усміхнулася, але бабуся залишалася серйозною.
— Розумієш, я все життя соромилася.
— Соромилася?
— Так. Я дуже кохала твого дідуся. Хотіла його захистити. Він зазнав стільки горя. Мені здавалося, що кохання здатне творити дива. Але цього не сталося. А я цілковито йому скорилася. Гадала, що він стане кращим. Марно. Він був хворою людиною.
— А там, у тій Австралії… Як він…
— Не було жодної Австралії. Твій дідусь потрапив до закритої психіатричної клініки. Я вигадала цю Австралію, щоб захистити твою маму.
— Маму?
— Так. Бо тоді вона сама мала проблеми. І я не хотіла, щоб вона довідалася. Це могло її геть зламати. Навіть згодом, коли дідусь помер, твоя мама теж не знала подробиць. Я сказала їй, що він помер в Австралії, що хворів. Вона з ним не спілкувалася, бо він її зрікся, відмовився від власної дитини…
— Зрікся? Як це?
Бабуся знову похитала головою.
— Сказав, що не хоче її знати. Звичайно, він дуже розхвилювався, але то були важкі слова… І Єва… Ніколи більше по-справжньому з ним не спілкувалася. Раз чи двічі, на якісь свята, мабуть, ти пам’ятаєш, він погодився, щоб ви приїхали, бо я дуже просила… Але й тоді він з нею не розмовляв. Тому я воліла, щоб твоя мама думала, наче він далеко, а не в психіатричній лікарні. Тепер мені здається, що я погано зробила.
— Може, було б краще, аби вона знала, що батько хворів, а не думала, що він все життя її ненавидів.
— Так.
Залишалося останнє запитання.
— Як він помер?
— Я скажу тобі, — бабуся зітхнула й узяла Лінку за руку. — Він наклав на себе руки. Самогубство. Там, у психіатричній лікарні. Повісився… на шарфі, — бабуся перевела подих. — Я йому подарувала цей шарф. Розумієш, твоя мама не могла про це дізнатися. Їй тоді було дуже погано.
Лінка кивнула головою.
— То вона досі не знає?
— Ні. Я не хочу, аби вона думала, що коли з її батьком таке сталося, то й на неї це чекає, бо вона така сама.
— Але ж вона не така сама.
— Вона теж намагалася…
Лінці потемніло в очах.
— Накласти на себе руки?
— Так. Я могла цього тобі не казати, та нічого вже не вдієш, таки сказала.
Лінці раптом зробилося зле. Радісний настрій де й подівся.
— А я вже тоді була?
— Так. Я знаю, Халінко, що це нелегко, та, може, краще тобі знати. Брехня нас отруює. Не дозволяє жити по-справжньому. Твоя мама мала депресію. Винайняла кімнату біля лікарні. Твоя сестра була дуже хвора, а мамі не було кому допомогти. Депресія — це хвороба. Людина не може нормально думати. Це було волання про допомогу. Але ніхто їй не допоміг.
— А ти? — наважилася спитати Лінка.
— Я не могла. Рятувала… намагалася рятувати твого дідуся. Тепер, озираючись назад, розумію, що це був поганий вибір. Але я справді його кохала, попри все. І знала, що в нього, крім мене, немає більше нікого…
— У Каськи теж нікого не було.
— Я знаю. Пробач мені, — відповіла бабуся, яка, здавалося, от-от розплачеться.
А Лінці раптом дещо спало на думку, і вона аж заціпеніла від жаху.
— Дідусь і мама, — повільно вимовила вона. — Бабусю… невже це означає, що і я теж?
— Ні, — похитала головою старенька. — Ти геть інша. Абсолютно. Ти більше вдалася у свого батька.
— Яким він був?
— Я не дуже добре його знала. Щойно вийшло на яв оте його походження… Твій дідусь тоді геть знавіснів. Я теж не хотіла, щоб твоя мама так рано виходила заміж. Боялася, що вона буде нещасливою. Бо я сама не зазнала щастя. А насправді… Твій батько був гарною людиною. Веселий, він постійно будував якісь плани, спершу квартира, потім будинок, постійно щось робив. Твоя мама… вона цього не цінувала. Думаю, їй краще було б з кимсь іншим.