— Пошукай роботу в школі. Якщо не тепер, то через рік. Подумай, у тебе були б літні канікули, і зимові, багато часу для сім’ї, — сказав Кіт. — Це непогана робота для жінки.
— Але я…
«Хочу продовжувати наукову кар’єру, — доводила вона подумки. — Хочу робити те, що мені подобається. Я не хочу… не хочу працювати в школі».
Але переважно вона нічого не казала. Розуміла, що дитина замала, що нею треба займатися, адже її навіть не було, з ким залишити. І тоді вперше Єві зробилося сумно. Вона раптом відчула себе ув’язненою. Минав липень, серпень, а вона тільки й думала, що нічого хорошого на неї не чекає. Якось на прогулянці зустріла свою наукову керівницю, Капусцінську. Та спершу позахоплювалася дитиною, а тоді сказала, як завжди, без зайвих околясів:
— Ти маєш щось робити, бо помреш від нудьги. Адже можна скласти іспити до аспірантури.
— Я знаю… — відповіла Єва. Бо їй і справді це чудово було відомо. — Але це… складно. А місця взагалі є?
— У нас поки ні. І набір уже відбувся. Але у Варшаві…
— У Варшаві?
«Маячня, — подумала вона. — У Варшаві. Іще чого!»
— Я знаю одного професора. Печериця зветься. Він займається тим, що й ти. Міг би тобі допомогти. Розумієш, ти могла б консультуватися в нього… може, раз на місяць? Це ж не постійні пари, не треба їздити туди щодня.
— Справді?
— Аспірантура — це переважно власні дослідження, власний список літератури, а керівник лише для того, щоб допомогти. Я дам тобі його номер телефону.
— Але…
— Жодних «але». Подзвонити завжди можна.
Єва подзвонила, хоч довго не могла наважитися. Лише, щоб розпитати. А він уже навіть її прізвище знав, бо Капусцінська йому про неї розповідала.
— Я чув про вас багато хорошого, пані Єво, — мовив він м’яким, оксамитовим голосом. — Здається, у вас видатний аналітичний розум, а нам такі аспіранти потрібні. Ви ж розумієте, що більшість людей іде в літературу… Я не те, щоб проти літератури, але для мене мовознавство означає справжню наукову цінність, розумієте? Особливо когнітивна лінгвістика.
Єва розуміла. Ще й як розуміла. Вона думала так само.
— Але в мене маленька дитина…
— Мені це відомо. Повірте, не лише ви одна вчитиметеся, маючи маленьку дитину. Є Інтернет, іноді доведеться приїхати, то бабуся догляне, або чоловік. Ви ж маєте право займатися чимсь для себе.
— Мабуть, так…
— Подумайте. І пам’ятайте, що для вас наші двері завжди відчинені.
З нею досі ніхто так не розмовляв. Ніколи ніхто так не цінував. Після цієї розмови їй хотілося стрибати від радощів і водночас плакати. Бо хіба вона могла…
— Слухай, Кіт, — наважилася вона пізніше. Після любощів. Коли Халінка міцно спала, а Збишек здавався задоволеним і розслабленим. — Мені запропонували… Я могла б писати дисертацію.
Вони не вперше розмовляли про це. І Єва сподівалася, що він, зрештою, погодиться.
— Я розмовляла із професором. Він вважає… каже, що для мене двері відчинені.
— Єво… Але ж ти маєш, що робити.
— Я не маю нічого для себе.
— А дитина?
— Ти не розумієш. Я не можу лише займатися дитиною, бо збожеволію. Мені цього замало. Я могла б їздити до Варшави щонайбільше раз на місяць, аж від жовтня, ну, прошу тебе, скажи «так»! Це ж не так дорого коштує,— а я зможу розвиватися, і якщо захищу дисертацію, то напевне зможу розраховувати на кращу роботу!
— Як це — до Варшави? — він рвучко сів на ліжку й суворо глянув на неї. — Ти що, жартуєш? Якщо вже вчитися, то чому не тут, у Кракові?
— Тут немає місць… І ще тут ніхто не займається тим, що мене справді цікавить. А у Варшаві є такий професор, він спеціаліст із когнітивної семантики. І може мені допомогти.
Кіт зітхнув, долив собі вина.