— Ти тільки не подумай, наче я хочу тобі… підрізати крила. Але… хто займатиметься дитиною? Адже я працюю.
Ну, так. Із цим важко було сперечатися. Кіт працював, навіть у вихідні часто бував зайнятий, нещодавно його підвищили, і робота займала більшість його часу. Його мати мешкала в Сероцьку. Її мама… Що ж. Вона, щоправда, приїхала, щоб побачити онуку, але на тому все й закінчилося. Вона не злагідніла. Єва усвідомлювала, що матері, мабуть, довелося приховати ці відвідини від чоловіка. Якщо той не сприймав Кота, то не сприйматиме й онуку. Що ж… Зрештою, у ній текла чужа кров. Єві було так прикро. Вона потребувала підтримки, якщо не батькової, то материнської. Адже то була едина людина, яку вона б могла попрохати попіклуватися про дитину.
— Ми б могли взяти няню…
— Халінка ще така маленька, а ти хочеш узяти чужу людину…
— Але ж тільки раз на місяць…
— Яка няня прийде тобі раз на місяць? Не жартуй.
Єва спохмурніла.
— Зателефоную до матері, — сказала. — Але ти згоден?
— Ну… — Кіт почав з нею дражнитися. — За умови, що… йди до мене.
Єва всміхнулася й заходилася розстібати гудзики його сорочки. Тепер їй хотілося співати, не плакати. Ще тільки з матір’ю домовитися.
Єва вийшла із трамвая й рушила в бік високого офісного центру. Треба припинити думати про минуле. Адже в неї все вийшло. Мати приїхала після її дзвінка, щоб усе обговорити. Навіть, здається, зраділа, що донька писатиме дисертацію. Кота не було, тож можна було поговорити спокійно.
— Мамо… чому ти так його не любиш? Ти ж можеш мені сказати.
— Кого не люблю?
— Збишека.
— Я? Твій батько… Зрозумій. Збишек так повівся…
— Мамо! Це батько повівся негарно. Збишекові було прикро.
— Ти ж знаєш, що батько хворий.
— Таце не значить, що він завжди правий. І ти не повинна постійно його захищати.
— Тобі легко говорити. Ти пішла з дому, не мусиш жити з ним під одним дахом!
— Ти теж не мусиш.
— Але ж я його не покину. У такому стані…
Єва зітхнула.
— Батько повинен лікуватися. Як на мене, йому дедалі гіршає.
— Це правда. Але й він… заслуговує на повагу. Після всього, що йому довелося пережити.
Єва знову зітхнула. Іноді вона тільки й могла, що зітхати. Усе життя їй доводилося терпіти батька. Його поганий настрій, тишу, яка панувала в усьому домі, і якої ніхто не смів порушити розмовами чи музикою, бо батько відразу б розсердився. У нього наче біс уселявся. Напади люті. Мати заглиблювалася в роботу, допізна просиджувала в редакції, а вдома хотіла святого спокою, тому поступалася батькові геть у всьому. Раптом Єва задоволено подумала, що єдине, у чому вона не до кінця поступилася, це контакт із донькою.
— Що ти йому сказала? — спитала в матері.
— Як це — що? Що в мене понаднормова робота. Він ні про що не розпитував. Розумієш, доки він приймає ліки, його ніщо особливо не цікавить. Батько останнім часом теж дуже змінився.
Так, авжеж. Але як можна приховувати, що їдеш зустрітися із власною донькою й доглянути онуку? Для тебе в цьому домі немає місця. Так він сказав. А мати мовчала. І Єві було через це неймовірно прикро. Але тепер вона прагнула тільки одного: писати дисертацію. Це найважливіше. А якщо через це дитина бачитиме свою бабусю, то хіба це погано? Адже для кожного найважливіше — це родина. Корені.
— Ох, доню. Хоч би ти не перевела свого життя.
— Кіт — хороша людина. І він мене кохає.
— Можливо, — відповіла мати. — Я теж… Ми із твоїм батьком… Мені теж здавалося, що все буде чудово.
Єва штовхнула двері офісного центру, приклала картку до зчитувача й піднялася ліфтом нагору. Що ж, раніше, колись, вона мріяла не про таке, але вже змирилася. Мабуть, не кожен може жити так, як би йому хотілося. Тепер Лінка напевне це зрозуміє.
Лінка сіла на лавці й підставила обличчя під сонячні промені. Кажуть, що під час вагітності гормони позбавляють жінку здорового глузду. Щось у тому мусить бути, бо вона почувалася мов одурманена. Серцебиття її дитини. Це було справді неймовірно! Невідомо чому, Лінка перестала всім цим перейматися. Пригадала, як учора всі сиділи за столом, мов якісь ворони чи інквізитори. Боже, вона вагітна — і це найбільша на світі проблема? Їй було шкода, що Адріан не радіє разом з нею, але вона через це не перестала радіти сама. І раптом збагнула, що сидить на тій самій лавці чи принаймні недалеко від того місця, де була тоді на фото її мама, з нею на руках і Каською в животі. Про що вона тоді думала? Мабуть, не почувалася щасливою, якщо потім сталося все оте?