— Ти повинна з ним зустрітися й поговорити.
— Та я б хотіла. Але він знову кудись поїхав.
Гм, Лінка вважала, що це дуже погано, але не хотіла нічого казати Касьці. Тепер вона взагалі вирішила нічого їй не розповідати. Сестра була настільки зайнята власними проблемами, що невідомо, чи захоче слухати про її. Сказати — скаже, але як буде нагода.
— А ти? Що в тебе?
Може, таки сказати? Але Каська вже взяла телефон, почувся звук повідомлення.
— Чекай, однокласниця пише. Її теж забанив, уявляєш? Лінка раптом відчула страшенну втому. Допила воду.
— Слухай… пробач. Я мушу вже йти, треба з Каєм посидіти. Мама з Адамом ідуть… до супермаркету чи ще кудись.
— А він що, не може сам побути?
— Ні, бо… Йому лише дев’ять років. Ще ні. Але вже скоро зможе залишатися сам, — усміхнулася Лінка.
Що ж, якщо все буде добре, можливо, невдовзі Кай зможе залишатися з її дитиною й доглядати маля. За кілька років. Адже Лінка опікувалася маленьким братиком. Звісно, не сьогодні, нині то була просто відмовка. Лінка не мала сил слухати про сестрині проблеми, власні негаразди вона вважала важливішими. Бо, може, забанити дівчину на Фейсі — це й жахливо. Але викинути зі свого життя дівчину, бо та завагітніла — це ще гірше.
— Можна приїхати до тебе? — написала вона до Наталії. Їй так потрібно з кимсь поговорити і, як виявилося, цим «кимсь» була не Каська.
— Ні, краще не нині… у нас якісь заняття. Може, завтра?
— Окей, — написала Лінка й похнюпилася. Сиділа на лавці, неподалік «Бордо», звідки втекла, вигадавши, що мусить посидіти з Каєм. І куди їй тепер піти? Додому? Ні, на це теж не було сили. Удома сиділа мама з похоронним виразом обличчя, і все здавалося удвічі гіршим. Оскар мав приїхати до Варшави… Лінка завжди була рада його бачити. Та якби він приїхав, бо вже б написав. Куди ж тоді? І раптом, зрозуміла. Вона знає! Знає, куди піти. І аж усміхнулася від цієї думки. Та чи скаже їм? Цього вона не знала, але усвідомлювала, що страшенно за ними скучила.
Забачивши вкритий диким виноградом будинок, Лінка збагнула, що й за ним сумувала. За цим прегарним будинком на Саській Кемпі, з яким пов’язано було стільки спогадів. Пригадала, як прийшла сюди вперше, майже два роки тому, коли пан Дарек найняв її, аби вона розважала своєю присутністю його літнього батька. Як сіла тоді на гойдалці, а пан Антоній злякався, бо думав, що це привид його колишньої коханої. А потім виявилося, що хоч вона й відшукала його кохану, то він однаково обрав Стасю. І вони були щасливими. Лінка сподівалася, що застане їх, як завжди — двох люблячих сивеньких голубів. І не помилилася. Добре, що бодай щось у житті залишається незмінним.
Двері відчинила Стася, яка відразу вигукнула:
— Антонію! У нас гостя!
Старенький тут-таки підійшов і міцно її обняв.
— Халінко! Давно тебе в нас не було! Знову підросла…
— Я більше не росту, — засміялася Лінка.
— І погарнішала. Чудово виглядаєш, правда, Стасенько?
— Правда. Просто квітнеш. Пообідаєш з нами?
Їй здавалося, що вона не голодна, але від такої пропозиції рот миттю наповнився слиною. Обіди іут справді були неймовірні. Ніхто не зміг би приготувати такий томатний суп чи бульйон, чи відбивні! І Лінка не розчарувалася: на столі з’явилася супниця з томатним супом.
Як їм це вдається? Адже вони не чекали, що я прийду?
— Ми саме збиралися сідати до столу. Ти якраз вчасно, — мовила пані Стася, відкидаючи срібне пасмо з обличчя. — Ми такі раді, що ти завітала! Канікули закінчилися? Куди ти їздила?
— Ну, взагалі… Далеко не мандрувала. До Наталії навідувалася, до реабілітаційного центру, — пояснила вона. — Це та моя подруга, у якої були проблеми, вона занадто худла…
— Так, так. Але ж ти не худнеш? Тобі це не потрібно, — буркотіла Стася. — Жінка мусить виглядати апетитненькою, правда, Антонію?
— Найщиріша правда, — закивав пан Антоній, накидаючись на відбивну. — Чоловіки, зрештою, теж. Диви-но, яке я відростив черевце! Так мене Стася смачно годує!
— Ну, але ти виглядаєш дуже добре, — продовжувала Стася. А позаяк вона повторила це не вперше, Лінка подумала, що в цьому щось таки є. Хоч це непогано.
— А ти якась кругленька. Не вагітна часом?
Що? Звідки пані Стася знала? Вона ж не могла…
— Вагітна, — тихо відповіла Лінка. — Я… саме прийшла вам сказати.
— Мої вітання, — зраділа Стася. — Коли весілля? Бо ви, здається, ще неодружені? Гадаю, ви нас запросите на цю велику урочистість, га?
Боже, що вона їм скаже? Лінка спробувала щось вигадати, добрати якісь слова, які пояснили б ситуацію, а тим часом колупала виделкою картоплю.