— Скільки ти взяла кульок? — недовірливо спитала Каська, коли Лінка сіла біля столика в «Акваріумі» з вафельним ріжком, ущерть заповненим морозивом.
— П’ять, — знизала плечима Лінка.
— Нічого собі. Я дві.
«Бо я їм за двох», — подумала Лінка, але нічого не сказала.
— Мужики всі паскуди, — заявила Каська.
«Ой, ти й не уявляєш, як я з тобою згодна», — подумала Лінка, але промовчала.
— Гей, що з тобою? — Каська, нарешті, помітила, що із сестрою щось не так. — Щось сталося? Бо ти виглядаєш якось… дивно.
— Я вагітна, — видихнула Лінка.
— Що-о-о? Що ти сказала? Ти здуріла? Але як це сталося?
«Ще одна», — подумала Лінка й зітхнула.
— Ні фіга собі, ні, я не можу! — не вгавала Каська. — Ні, ти що, і що ти робитимеш?
— Нічого, — знизала плечима Лінка. — Народжуватиму. Якось воно буде.
— Адріан радий?
Так, авжеж, вона ж нічого не знає. Справді, важко було мовчати про вагітність. Але розповідати про те, що батько дитини її залишив, покинув, не любить ані дитини, ані її, було набагато важче.
— Що трапилося? — Каська відчула, що торкнулася чогось делікатного.
— Слухай… Адріан не хоче ані дитини, ані мене. От і все.
«Боже, тільки б не розплакатися», — подумала Лінка. Вона не розуміла, чому саме при Касьці не хоче плакати, але просто вирішила триматися. Нарешті опанувала себе й розповіла сестрі все з подробицями.
— Який козел! Хрін моржовий! Кажу тобі, всі вони сучі сини!
— Не знаю, Касько, чи всі. Я взагалі не знаю, що про це думати. Розумієш, ми були разом так довго, і різне траплялося, ти ж знаєш. Але все-таки це було важливо для нас обох.
— Або тобі так здавалося.
— Та ні, адже спочатку це він більше… був більше закоханим.
А й справді. Коли вони познайомилися, то були тільки друзями. Адріан, кузен Наталії, допоміг їй, коли раптово захворів Кай. Потім вона потрапила до того самого ліцею. Коли у відчаї намагалася пояснити, куди зникла її мама, допомагав її шукати. Вони стільки пережили разом. Звичайно, те, що сталося в Лондоні, те, що він зрадив її з якоюсь дівчиною, лягло прикрою тінню на їхні стосунки, але Лінка змогла пробачити.
— Ми були разом три роки… Три роки. Усе моє життя розумієш? — додала. — Я ніколи, чуєш, ніколи навіть не подумала б, що він здатний на щось таке.
І раптом сльози ринули, і Лінка не змогла їх зупинити, а Каська лише обняла сестру, гладила по голові й намагалася заспокоїти, хоча насправді думала, що Лінка має право виплакатися. Їй навіть не хотілося розповідати, що Міхгиі покинув її, хоч спершу й збиралася. Відчувала, що сестрині проблеми важливіші.
— Підеш зі мною на УЗД? Післязавтра? — схлипнула Лінка. — Я не можу піти з мамою. Вона мене так жахливо дратує. Без кінця бідкається, я вже сита цим по зав’язку.
— Вона просто переживає.
— Я розумію, але чесно, не можу цього витримати. То що? Післязавтра по обіді?
— Блін, не дуже, — відповіла Каська. — Бо я вступаю до мистецької школи, яка готує до вишу. Там багато бажаючих, і я мушу скласти якийсь вступний іспит. Якраз післязавтра.
Лінка спохмурніла.
— Гаразд. Попрошу Наталію.
— Але якщо я не зможу, то щось придумаю, — раптом додала Каська, немовби трохи ревнувала до Наталії.
— Гаразд, ловлю тебе на слові. То розкажи мені про цю свою школу, змінімо краще тему.
— Здається, там викладачі з Академії мистецтв… І вони дуже крута. От тільки вступити складно. Це найкраща підготовча школа у Варшаві.
— Ти точно вступиш. І робитимеш те, про що завжди мріяла.
— Може, — Каська наче пригасла. — Тримай кулаки. Бо є… є одна проблемка.
— Проблемка? — Лінка пильно глянула на сестру. Бо в Каськи це явно не відсутність таланту.
— Вони… Ну, розумієш, батьки. Вони не хочуть, щоб я туди вступала. Хочуть, аби я пішла на юридичний. Розумієш, я маю стати адвокатом чи суддею…
— Ти? — Лінка відкусила кінчик вафельного ріжка внизу й почала висмоктувати напіврозтале морозиво.
— Та я ж. Загалом, я б могла, хіба ні? Якраз історію й суспільствознавство я знаю добре. От тільки не хочу туди.
— А ти з ними говорила?
— Та не раз. Але між нами мов якась стіна… Я розумію, що вони хочуть для мене якнайкращого, але уявляють собі, що майбутнє треба як слід улаштувати, усе врахувати, розумієш? Що мистецтво — це якісь забаганки. Коли я їм пояснюю, що це моє життя — вони цього не розуміють. Думають, що це хобі. Коли я пояснюю, що мистецтво — це все: дизайн, мода, ілюстрації… — не доганяють. Вони вважають, що я страждаю фігнею. Хобі, розумієш, можна займатися після роботи. А в житті треба робити щось солідне.