Якби хтось придивився до Оскара, то нізащо не впізнав би в ньому вайлуватого невисокого хлопця в старомодних окулярах, яким він був два роки тому. Але за канікули він помітно підріс, хоча цього ніхто не сподівався. Окуляри, щоправда, були ті самі, бо Оскар прив’язувався до речей (хоча навіть мама вважала, що він мав би змінити оправу), зате юнак не тільки пострункішав, але й змужнів, волосся відросло, і взагалі він виглядав геть по-іншому. Авжеж, він і сам дивувався, дивлячись у дзеркало. Усе було дуже непогано!
Батько швидко вирішив питання із квартирою. Оскар з мамою теж вибирали в Інтернеті. Але сумнівів не було жодних. Щойно знайшли невелике помешкання (але все-таки двокімнатне!) на Грохові, із чудовим краєвидом на парк і зручним доїздом до центру, то не вагалися жодної хвилини.
— Чудова ціна, — із гордістю розказував батько. Геть так, наче він сам її встановив. Квартира й справді виявилася дешевою й потребувала ремонту, але це якраз було те, із чим Оскар міг чудово впоратися. Крім журналістських здібностей, він мав ще й інші: умів пофарбувати стіни, ідеально рівно викласти кахлі й панелі, підібрати меблі незгірше стиліста з «Еllе Decoration». За той рік, доки жив з мамою, він трохи відремонтував будинок, поклав кахляну плитку сусідці, а сусідові пофарбував стіни. Він просто мав талант, що тут скажеш!
— Ну, сину, — мовив задоволено батько. — Якби настала скрута, пам’ятай: цим ти завжди заробиш на життя. У тебе це в крові. Може, тому, що твій прадід…
Так Оскар дізнався, що його прадідусь, який мешкав біля Закопаного, умів чудово будувати й ремонтувати будинки.
— Він умів ставити будинки в закопанському стилі, а саме тоді почалася на них мода, — розповідав батько.
Отакої. Усе-таки гени — це гени.
Оскар учора пофарбував кухню й передпокій. Ночував наразі в батька, мама мала приїхати за кілька днів, коли все буде готове. Як же він радів! І не тільки через це. Хлопець тішився, що побачить свій колишній клас. Звичайно, що тоді йому було нелегко, він так і не потоваришував із багатьма, проте навіть з Азором тоді помирився. А ще радів, що зустріне Лінку. Оскар знав, що та має хлопця й ні на що не сподівався, але не про те йшлося. Просто надіявся, що вони залишаться друзями. І що вони разом зроблять щось класне. Оскар уважав, що Лінка має талант до журналістики, може, їй вступати до універу? Вона 6 могла робити круті репортажі, авжеж. Уміла писати, переймалася людьми з їхніми проблемами. Сам він уже давно для себе все вирішив. Журналістика — ось, що його цікавить. І він сподівався туди вступити. А нового навчального року хлопець і справді не міг дочекатися. Бо попередній клас… Що ж, він не дуже з ними подружився. Усе-таки відчувалася дистанція. І Оскар не знав, чи це сталося тому, що він рік провчився у Варшаві, чи через те, що ходив до мистецького ліцею, де все-таки учні були інші. А може, просто йшлося про Лінку. Про те, що він сумував за нею. Ех, та нехай собі зустрічається з тим своїм Адріаном. За останній рік він не зустрів жодної дівчини, яка була б хоч трішки її варта. От і все.
— Фікусе! — закричала Лінка на пса. Як завжди! Вона поспішає, а псисько собі з неї знущається. Цього разу застрибнув на щойно попрасовану білу блузку й умостився на ній спати.
От чортівня.
— Фікусе! — гримнула вона на собаку, але той і не думав поступатися, довелося зігнати його силоміць. Лінка сподівалася, що пес не встиг пожмакати блузку цілком.
Гірше було зі спідницею, бо виявилося, що Лінка не може в неї влізти. Узагалі. Може, дитина й була завбільшки як цибулинка, але через неї всі її речі стали затісними. Та ще й як!
— Мамо! — гукнула Лінка. — Спідниця на мене не налазить. Мені немає в чому йти. Допоможи!
Мама ввійшла насуплена, та навіть вона усміхнулася, побачивши змагання Лінки із блискавкою.
— Позич мені щось, ти ж товстіша!
— Не така я вже й товста!
— Який у тебе розмір? 40? Щось підійде, ну, будь ласка, прошу тебе!
Мама принесла якусь спідницю, мабуть, вона б підійшла слониці. Лінка надягла її і якось таки застебнула.
— Дивися-но, непогано!
— Еге ж. Треба піти й купити тобі якісь речі.
Лінка зраділа. Це вперше мама сказала їй щось таке. «Треба тобі купити якісь речі». Так, ніби вагітність раптом стала доконаним фактом. Класно!
— Думаєш, видно? — спитала.
— Ні, якщо хтось не знає, то ні. А ти збираєшся їм сказати? — поцікавилася мама.