— Ну, колись та доведеться. Але, може, не сьогодні. Не хочу, щоб вони довідалися так відразу.
— Нічого не видно, — втішила її мама. — На щастя, ти завжди була худою. Тепер, якщо носитимеш вільне вбрання, то можеш приховувати ще місяців зо два, — глянула на доньку. — Або й довше.
— Але ж не до випускних, — засміялася Лінка.
— Лінка-товстуха, Лінка-товстуха! — скандував Кай, якого неймовірно цікавила сестрина вагітність. Дівчина пояснила йому, що в її животі маленька дитина — і цього було досить. Він не допитувався, що про це думає батько дитини, ані про те, що вони собі уявляють і як збираються жити! Кай просто чудовий! Якби всі це так сприймали — було б прекрасно!
Лінка прямувала Свентокшиською, тоді звернула на Маршалковську й зауважила, що будівництво того, що мало з’явитися замість зруйнованого «Сезаму», трохи просунулося, потому звернула ліворуч. Вона любила ходити до школи пішки, зрештою, доїжджати сюди було безглуздо, пішки найлегше й найприємніше. Лінка таки трохи побоювалася. А що, коли помітять?
Та піднявшись ліфтом нагору й опинившись у натовпі, дівчина усвідомила, що ніхто нічого не помітив. «Так і є, — подумала вона. — Якби знали, то бачили б, а так не побачать нічого. От і добре!»
І раптом здивувалася.
— Оскар?! Що ти тут робиш?
— Та що ж! Ти мене проігнорувала на месенджері, довелося приїхати, щоб побалакати з тобою.
— Я не проігнорувала! Припини! Серйозно, що ти тут робиш?
— Я повернувся. Переїхав з мамою до Варшави.
— Справді? Оце клас!
Вона зраділа, навіть сама не знала, чому, але Оскара їй дуже бракувало. Придивилася до нього уважніше й зізналася сама собі, що хлопець неймовірно змінився. Він більше не був прищавим гладуном, з яким Лінка познайомилася два роки тому. І з яким вони спершу ніяк не знаходили спільної мови, зате потім по-справжньому потоваришували. Оскара годі було впізнати!
— Класно виглядаєш, — зауважила Лінка й зраділа, побачивши, що йому це приємно.
— А що в тебе? — спитав Оскар.
— Усе добре, — відповіла вона. — Навіть дуже добре.
Бо хіба ні? Вона не робитиме із себе жертву, давно це вирішила. Удаватиме, що завжди хотіла дитину, і що це мрія її життя. Зрештою, це було не таким уже й далеким від правди, бо ж Лінка справді раділа, що матиме дитину.
— А ти? Де ти тепер живеш? У батька?
— Ні, що ти. З мамою. Батько купив мені квартиру, — пояснив Оскар. — Уявляєш?
Очі хлопця сяяли, і Лінка раділа його щастю.
— Клас! То ти тепер багатій!
— Ага! Вигідна партія, — пожартував Оскар. — Зараз я там ремонт роблю, стіни фарбую й таке інше. Хочу ще підлогу пошліфувати, поміняти деякі меблі. Тато купив її принагідно, сказав, що може й на ремонт дещо підкинути, тим більше, що я на цьому розуміюся.
— Справді?
— Авжеж, у мене це в генах, від прадідуся.
Раптом Лінка побачила Зузу.
— Гей, Зузо! Як справи?
Вона й не уявляла, що їй буде так приємно! Але це справді так! Побачити через два місяці знайомі обличчя!
Навіть Азор не видавався їй таким гидким. Навіть складно було уявити, що це останній спільний рік, а потім вони всі розійдуться.
Отримали розклад занять, цього року, звісно, усе підлаштовувалося під випускні, багато додаткових уроків, треба зосередитися на найважливішому. А Лінка ж навіть не знала, куди хоче потому вступати. Не була впевнена. Фотографія фотографією, але цього не досить, крім того, вона недавно зрозуміла, що їй подобається робити репортажі. Може, журналістика? От тільки, чи піде вона взагалі до вишу? З немовлям? Мабуть, що ні, не цього року. Зараз важливо скласти іспити.
— Ідеш на каву? — запитав Оскар, коли все закінчилося. Як завжди, перша зустріч із класною керівницею тривала недовго.
— Звичайно! — зраділа Лінка.
Вони сіли в кав’ярні «Грін», Оскар замовив дві кави й заявив, що він пригощає. І купить шматок сирника, бо той був із желе й неймовірно смачними на вигляд екзотичними фруктами. Приємно.
— Ну, розповідай, — мовив він.
— Я? — ці слова її злякали. Лінці не здавалося, що їй є про що розказувати.
— Ну, що тут діялося, доки мене не було. У класі, тобто. Ну, і в тебе що і як.
Лінка не знала, із чого почати.
— Виставку побачиш, невдовзі відкриття. Ми робили такий проект… Тіло. Я… розумієш… У Наталії були проблеми. Анорексія. І я познайомилася з дівчатами з її реабілітаційного центру й сфотографувала їх.
— А вони погодилися?
Мабуть, Оскар думав, що то були фотки їхніх голих, виснажених тіл.
— Це фотографії долонь, вух, очей, частин тіла, які в них такі самі, як у звичайних дівчат.