— Круто, — усміхнувся Оскар. — Класно придумала.
— Ну… І крім того, я трохи працювала в кав’ярні, власне, весь минулий рік, аж до червня. Тепер невідомо, що буде, бо власниця от-от народить дитину й тепер шукає того, хто б керував «Білими мишками». А загалом…
Перевела подих. Ні, не могла вона йому сказати.
— Можна сирника?
— Хоч увесь. Це тобі. Ти завжди була ласункою, еге ж?
— Авжеж, — відповіла Лінка. Зараз вона б могла сказати, що їй треба їсти за двох. І все. — А в тебе? — спитала вона й відкраяла шматочок. Сирник танув у роті.
— Ну, ти знаєш, що мама не п’є.
— Справді? Це просто супер!
— Уже півроку… Ні, більше! Я привів її на зустріч і… вона побачила там людей, схожих на неї, і їй удалося, тож мама вирішила спробувати.
— Клас! — Лінка всміхнулася. Вона справді раділа, бо могла лише уявити, який то був для Оскара тягар.
— Тепер мама шукатиме роботу у Варшаві. І мене це трохи турбує, бо, розумієш… людина з маленького містечка матиме із цим проблеми, особливо у її віці. А мамі добряче за сорок. Та вона сказала, що їй байдуже, навіть, якщо доведеться працювати прибиральницею.
— А ким працювала твоя мама раніше?
— Та по-різному. Колись у неї був продуктовий магазин, тато дав на це гроші, коли батьки ще не розлучилися. Потім вона розкрутилася, займалася організацією бенкетів, свят. Біля нас недалеко є готель, то вона там організовувала інтеграційні вечірки, корпоративи й таке інше. А коли почала пити… залишився тільки магазин, але вона вже не могла впоратися, зрештою, найняла когось, і тепер досі працює ця жінка. З того є невеликий дохід, бо приміщення належить нам. Так чи сяк, невідомо, чи знайде мама роботу у Варшаві.
— Тримаю кулаки!
— Я намагався знову писати до місцевої газети, але там змінився керівник, я нікого не знав, і мені не вдалося. Та загалом… Я хочу вступати на журналістику. Зокрема через це ми й повернулися до Варшави.
— Чесно? — Лінка аж підстрибнула. — Здається, я теж. — А тоді посмутнішала. Не могла ж вона йому сказати, що не вступатиме цього року. Зрештою, невдовзі він однаково довідається. Але ще не сьогодні.
— Круто! А взагалі я спробую зачепитися у «Випускнику», запропонувати якийсь текст. Тоді вони взяли, думаю, візьмуть і тепер, якщо напишу щось цікаве. Приєднаєшся?
— Звичайно? — усміхнулася Лінка.
— Гей, залишиш мені бодай… крихти? — Оскар засміявся, бо за сирником і слід загув. Лінка почервоніла.
— Знаєш, якби я могла, то їла б навіть уві сні, — засміялася вона. — Пробач.
Такий відповідний момент. Вона ж могла йому сказати. Але це було так важко.
Допили каву, а тоді розійшлися кожне у свій бік. Оскар думав, що не запитав у Лінки, чи вона досі з Адріаном. Сама вона нічого не сказала, та в цьому якраз і не було чогось дивного. Нащо розповідати однокласникові про свого хлопця? Лінка думала, чи добре зробила, не сказавши про свою вагітність. Може, треба було…
Наталія трохи побоювалася початку навчального року, як і Лінка. Думала про пораду подруги, що краще їй піти до школи не з таким високим рівнем. Навіть батьки сказали, що погодяться з її вибором. Але дівчина все обміркувала. Наталія знала, що вона дуже наполеглива й уміє вчитися, і що її проблемою був не високий рівень школи, а інші речі, які тоді відбувалися в її житті. А якщо вона справді хоче чогось досягнути, то треба докласти максимум зусиль. Наталія відчувала, що в неї вийде. Вона надолужила всі предмети й тепер хвилювалася лише через те, як її сприйматимуть. Чи не почує дурних коментарів і шепотіння по кутках?
Одягла чорні джинси й вишукану білу блузку. Дивно, здається, те саме було на ній рік тому. А потому вона так жахливо схудла. Усе на ній висіло, якби надягла ці джинси, скажімо, у травні, вони б просто з неї впали. Джинси й досі були вільні, але вона таки набрала ваги в центрі. І тепер виглядала майже як до всього цього кошмару. Зараз Наталія хвилювалася хіба що через розтяжки, які з’явилися на животі й стегнах. Дівчина дізналася, що вони виникають при коливаннях ваги, і що шкіру треба мастити спеціальними кремами. Тоді розтяжки бліднішають і стають менш помітними. Що ж, нічого не вдієш.
З-поміж усіх однокласників Наталія під час канікул контактувала хіба що з Ганкою, яка декілька разів перевідала її в центрі. Але й у класі вона товаришувала тільки з нею. От і тепер зраділа, побачивши подругу.
— О, наша принцеса повернулася, яке щастя, — закричала Ганка. — Як добре, що хтось вибив із твоєї голови цю дурню. До іншої школи вона переведеться! Теж мені! Ти справді змогла б жити без Кнопи?