Тоді жінка озирнулася в пошуках офіціанта.
— Тут самообслуговування, — пояснила Лінка, і тоді тітка махнула рукою.
— Whatever, — сказала вона й утупилася поглядом у Лінку.
— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — спитала Лінка, силкуючись байдуже усміхатися.
— Послухай. Carefully. Ти така молода, нащо тобі дитина? — жінка нахилилася до неї й шепотіла просто у вухо. Лінці здавалося, наче в нього ковзнула змія. — Усе можна залагодити. Я це зроблю, заплачу. Адріан занадто молодий, а ти ще молодша, ти не впораєшся.
Лінка злякалася, що от-от зімліє. Яка ж вона огидна, огидна жінка! Але опанувала себе.
— А тепер ви мене вислухайте. Я… я не віруюча, нічого такого. Я вважаю, що кожен має право вибору. Я вже вибрала. І народжу цю дитину. Щось вам покажу, — наважилася раптом. — Насправді я мала б це показати Адріанові, але такої можливості в мене не було.
Знімок УЗД вона постійно тримала в гаманці. Простягнула Адріановій тітці. Тепер Лінка почувалася впевнено, ніяковість, страх де й поділися.
— Голівка, живіт, ніжки. Це не скупчення клітин, не ектоплазма чи щось таке. Це маленька людина. Я майже на сімнадцятому тижні. Дитина має кільканадцять сантиметрів, — Лінка витягла з рюкзака зошит, полічила клітинки й намалювала істоту з великою головою.
— Ось так вона приблизно виглядає. Я жодного разу не подумала про те, щоб її позбутися. Але ви ж розумієте, що тепер однаково було б запізно? Адже це вже людина.
Адріанова тітка виглядала якось дивно. Від самовпевненості не зосталося й сліду. Вона що, ніколи знімку УЗД не бачила? Схоже було, що вона от-от зімліє або заплаче. Але, як раніше Лінка, жінка опанувала себе.
— Я розумію, — відповіла. — Це твоє рішення. Але тобі відомо, що Адріан не хоче дитини, правда?
— Так, відомо.
— Він ще дітвак. Ти не можеш його примусити. Не можеш примусити марнувати своє життя через дитину.
— Звісно, що не можу, — відповіла Лінка й проковтнула слину, яка видалася їй гіркою, мов полин.
— А я простежу, щоб ти отримувала гроші. Ти маєш на них право.
— Не йдеться про гроші!
— Don’t be silly. Не будь дурною. Гроші — це важливо. Ти ж не працюєш, не думаю, щоб твої батьки за все платили.
— Може й так. Але це не найважливіше.
— А що найважливіше? — запитала Адріанова тітка.
Лінка хотіла було відповісти, що найважливіше — це кохання. Довіра, підтримка, упевненість, що ця людина просто буде поруч. Але навіщо, навіщо їй це говорити?
— Байдуже, — сказала вона.
— Замолоду, — мовила тітка, немовби читаючи її думки, — я вважала, що найважливіше — це кохання. Але я дуже швидко переконалася, що набагато важливішою є свобода. If you love somebody, set him free. Розумієш? Якщо кохаєш когось, дай йому волю.
— Звісно, — відповіла Лінка. — Усе це дуже гарно, але…
Але її це не переконувало. Просто не переконувало. Або може… це геть інше — відпустити когось. І зовсім інше — скористатися цим самому. І геть відмінне — видряпати собі цю волю.
— Мені треба вже йти, — мовила Лінка. — У мене багато… уроків. Ви хотіли ще щось сказати?
Вона більше не мала сили продовжувати цю розмову.
— Ні, — похитала головою жінка. — Але… не оцінюй його надто суворо. Адріан справді ще дітвак. He’s just a kid. Ти ж знаєш, що хлопці зазвичай менш зрілі, ніж дівчата.
— Авжеж.
— Обговоримо фінансовий бік справи, і я ще до тебе озвуся, — сказала тітка, а тоді швидко підвелася й вийшла, наче самій забракло сил на подальший діалог. Лінка крізь шибку дивилася, як та йде геть.
Дорота Коксфорд вийшла з кав’ярні, точніше, вибігла, неначе її хтось переслідував. Чорт, по fuck, ніхто її не попередив, що панночка на четвертому місяці! Вона ж думала, що це лише початок, а тут таке! Адже дівчина народить… через скільки? Через п’ять місяців? Коли Дорота побачила цей знімок, повернулися спогади. Вона не народила дитину. Прийняла інше рішення. Ніколи про це не шкодувала, бо вже тоді знала, що свобода важливіша, ніж кохання. Почуття провини її ніколи не мучило. Вона не підходила для того, щоб виховувати дитину, тим більше, що їй теж довелося б стати самотньою матір’ю. Дорота не хотіла дитини й уважала, що має на це право. Вона й далі так уважала, але емоції її не полишали. Побачила цей знімок, і подумала, що в її дитини не було шансів дорости навіть до кільканадцяти сантиметрів.
«Дурні сантименти, — майнуло в голові. — Звідки раптом виринули ці спогади?» — гримнула вона на себе подумки. У неї було чудове життя, і вона усвідомлювала, що якби тоді народила цю дитину, то все склалося б не так. Вона б не закінчила навчання, не стала відомою художницею, не виїхала б із Польщі. Мабуть, жила б зараз у якій-небудь багатоповерхівці, може, навіть мала б онуків. Дорота знала, що таке життя, інше життя було б жахливим, але вона часом озивалася в ній. Ота дитина, яка так і не народилася.