— Пані Єво, я дуже радий, що ви наважилися, — сказав той. — Наразі прошу вас не думати про тему, воно само сформулюється, вам потрібно начитатися… Подумати. Зустрінемося наступного місяця. А в грудні конференція. У Закопаному. І я б хотів, аби ви приїхали…
— Але… У мене маленька дитина.
— Я знаю. Бачу, — він промовисто глянув на її блузку, де з'явилися дві мокрі плями від молока. — Я усвідомлюю, що це може бути нелегко. Але ви послухаєте різних людей, цікаві доповіді, лекції. І тема у вас «викристалізується». А взагалі ви теж повинні написати доповідь.
— Як? — злякалася Єва.
— Так, звичайно. Це обов'язково: раз на рік треба, написати коротку доповідь. Я вам допоможу. Може… Зрештою, перегляньте ці матеріали. І коли чимсь зацікавитеся, то повідомте мені. Із Кракова до Закопаного вам ближче, ніж нам, правда?
— Так.
Та чи погодиться Кіт? І мама? «Боже, я в’язень власного життя», — вкотре подумала Єва. Точно не востаннє.
Єва Барська, майже через двадцять років, заглибившись у спогади про власну молодість, почула тихе: «Мамо, мамо, що ти тут робиш?»
— Дивлюся на тебе, — відповіла. — Думаю собі про різні речі.
— Про що? — спитала Лінка.
— Ех, та ні про що. Нічого особливого, — відповіла вона. — А загалом… про дещо. Пригадала собі, як уперше читала праці Вежбицької. Це така мовознавець, професор, неймовірна жінка. Вона вигадала універсальну мову…
Лінка позіхнула.
— Але я бачу, що тобі це нецікаво.
— Ні, мамо, зовсім ні. Просто невідомо, чому я весь час так хочу спати. Здуріти можна.
— Знаю, я теж постійно хотіла спати. Це нормальної Воно минеться… десь посеред вагітності. А потім повернеться.
— Ага. Не дуже надихає.
— Та ні. Але не переймайся, колись минеться зовсім.
— Коли дитина піде в перший клас? — засміялася Лінка.
— Ага. Приблизно, — усміхнулася мама. — А що… що в школі?
— Усе добре. Тобто… Ніхто ще нічого не знає.
— Може, мені краще поговорити з директоркою?
— Може. Підемо разом? Краще після виставки.
— Виставки?
— Так, завтра відкривається наша виставка, я ж тобі казала? Класно, бо пані Юлія організувала справжню галерею. Близько, на вулиці Фоксаль. Наші роботи висітимуть у справжній галереї, уявляєш?
— Я дуже рада.
Вона й справді раділа. Бо знала, що означає робити те, у що вкладаєш душу. Розуміла, що таке пристрасть.
Галерея, у якій організували виставку учнів мистецького ліцею, була невеликою, але настроєвою. Дві зали — і все біле: стіни, підлога, меблі. А на стінах — їхні роботи. Усе помістилося, хоча й ніхто не знав, як це сталося, бо учасники виставки найчастіше представляли цикли, а не окремі фотографії. Лише Оскар здавався сумним, бо не брав у цьому участі. Та попри все, прийшов, ще й з мамою, яка потиснула Лінці руку і якось так глянула на неї… Лінці здалося, що погляд був занадто довгим. Лінка раділа. Не лише пишалася виставкою, але й просто тішилася, бо на її роботи прийшли подивитися всі рідні. Не тільки мама, Адам, Кай, Наталі й Каська, а навіть пан Антоній з пані Стасею. Лінка мала чим пишатися, а її роботи викликали зацікавлення. І певну… розгубленість.
— Але чому ти казала, що це аноректички? — спитав Адам. — Адже вони нормальні.
— Адаме, не дурій, — вибухнула сміхом її мама. — Вони і є нормальні. Це звичайні дівчата, дай спокій. Про це і йшлося. Вони змагаються із хворобою, але взагалі нормальні. Як і всі інші дівчата.
— Гаразд, здаюся, — відповів Адам. — Я анітрохи не знаюся на мистецтві.
— Вони круті, — оцінила Каська. — Слухай… ти маєш мені допомогти. Знаєш, що для портфоліо до Академії я мушу мати ще й фото? А я взагалі не знаю, з якого боку до цього підступитися…
— Звичайно, — відказала горда собою Лінка. — Авжеж. Можеш на мене розраховувати.
Пані Юлія принесла тацю із соком і поставила на білому столику. Поглядом відшукала Лінку.
— Халінко, — попрохала, — допоможи мені принести наступні, добре?
— Вона не може, — серйозно відповів Кай. — Їй не можна нічого носити. Бо вона матиме дитинку.
Запанувала тиша. Лінка подумала, що згорить від сорому, задушить Кая власними руками, вибухне, наче петарда, умре.
— Ox, — сказала пані Юлія. — Щирі вітання.
А тоді просто її обняла.
— Я… — пробурмотіла Лінка. — Мені не можна носити важкого. Але залюбки допоможу.
І пішла за пані Юлією до підсобного приміщення. Там упала на якийсь пуфик і закрила обличчя долонями.