— Ти що? Я справді тебе вітаю! Таке буває… Ти будеш мамою, і це чудово! — схвильовано мовила пані Юлія.
— І як мені тепер вийти? Усі це чули! — знервовано відповіла Лінка.
— Усе нормально. Ти — королева, не забувай. Вагітна жінка — завжди королева. Це матір, богиня родючості, думай, що хочеш. Якщо будеш гордою й пишатимешся собою — ніхто нічого тобі не скаже.
— Але я… я справді хвилююся.
— Це зрозуміло. Усе буде добре. Не ти перша й не ти остання народиш дитину такою юною. Школа тобі допоможе. Не забувай, що школа існує заради вас. Коли тобі народжувати?
— У лютому. Наприкінці лютого.
— Ну… отже, під час канікул або відразу після. Випускні в травні. Даси собі раду. Я тобі допоможу. А тепер — вище голову. Королева родючості, не забудь! Може, підведеш губи, — глянула на дівчину й витягла з торбинки помаду. — От тепер гаразд. Ходімо. Візьми тацю. Може, ти й вагітна, але ж не неповиосправна.
Лінці здавалося, що шлях із напоями від підсобки до зали — справдешня Голгофа. Хресна дорога. Йшла повільно, крок за кроком, не зводячи очей зі склянок на таці. Та коли вже не могла уникнути зустрічних поглядів — підвела голову. І побачила обличчя… може, трохи зніяковілі. Але загалом приязні. Принаймні більшість. Бо дехто, звісно, хихотів і перешіптувався. Обговорювали її.
— Оце лажа, правда? — запитала Наталія. — Вони не знали?
— Hi, — заперечила Лінка. — Усе через Кая.
— Ти могла сказати, щоб я мовчав, — озвався Кай, почувши розмову.
А й справді. Це вона винна, бо могла бодай припустити, що дитина не знатиме, що в таких випадках краще тримати язика на припоні.
— Не переймайся, — кинула Каська. — Узагалі, це добре, що довідалися отак випадково, га? Це тобі дозволить уникнути… ну… офіційного повідомлення.
Лінка глянула на Каську. Авжеж, сестра мала рацію. Вона про це не подумала, а Кася збагнула відразу. Тепер не треба буде нікому говорити, бо всі довідалися одночасно. Та й по всьому. Може, спершу було страшно, але тепер вона справді відчула полегшення. І тоді зустрілася поглядами з Оскаром, і злякалася.
Оскар стояв поруч, почервонілий, наче то йому мало бути соромно, якийсь такий… Підійшов до Лінки.
— Вітаю, — видушив він. — Ти нічого не казала.
— Та ні, — знизала плечима. — Це нелегко.
На щастя, з Оскаром вона завжди могла бути щирою. Ну, майже завжди.
— Я розумію, — відповів хлопець. — Чесно. Але… Можна, я…
Лінка глянула на нього. Про що це він? Хоча, здається, вона знала.
— Можна запитати… Де власне той твій, ну…?
— Адріан? — спокійно запитала Лінка.
— Так.
Лінка знову знизала плечима.
— Мабуть, речі пакує. Він їде до Лондона.
— Але… як це? — Оскар здавався збентеженим.
— Так це. Ми більше не разом.
Оскар виглядав так, наче його вдарив грім. Ніби от-от упаде. Попри все, Лінка всміхнулася.
— Ну, розслабся. Не переймайся так. Він не хотів… Розумієш. Не хотів такого приземного життя. От і… — тепер, попри вдавану веселість, удаване блазнювання, Лінка відчула, що за мить розридається. — Ходи, — потягнула Оскара за руку. — Допоможеш мені… принести сік. Добре?
Він кивнув головою й пішов за дівчиною. А вона сіла на тому самому пуфику, що й чверть години тому, і намагалася опанувати хвилювання.
— Який мудак! — горлав обурений Оскар. — Я просто повірити не можу! Хоча… Мені він ніколи не подобався. Раніше ти теж через нього настраждалася. Хіба ні? Так мені здавалося. Я бачив… Блін, блін, блін! Чувак отримав найкращу дівчину на світі — і щоб утнути таке?!
Лінці зробилося гаряче. Найкращу дівчину на світі? Він так про неї думав? Загалом, приємно…
— Оскаре, та вгамуйся. Я просто залетіла. Не можна людину примушувати… Людям треба давати… волю, — вона й сама не помітила, як заговорила фразами Адріанової тітки.
— Волю! — пирхнув Оскар. — Здається, він переплутав блядство й волю! А ти його не виправдовуй! Я б цього ніколи не зробив!
— Але так буває, — намагалася заспокоїти його Лінка, бо їй здавалося, що із хлопцем станеться якийсь напад. — Адже твій батько теж розлучився з мамою…
— Але не тоді, коли вона була вагітна… Блін! Не з вагітною! Я б тебе так ніколи не покинув! Навіть, якби ти… не знаю… погано до мене ставилась, навіть, якби я тебе не кохав, та будь-що, я б точно так не вчинив. Зрештою… я довго не міг батькові пробачити. От.
Лінка подумала про те, як Оскар повернувся додому, щоб рятувати матір. Що він добра людина. Поклала йому руку на плече.
— Знаю. Ти б точно такого не зробив.
Бо й справді. Колись вона думала, що й Адріан… Пригадала, як було, коли Руту покинув хлопець. Їй здавалося, що Адріан нізащо б такого не зробив. Зрештою, він навіть сам так тоді сказав. Та чи зробив Адріан у житті бодай одну-єдину річ так, як Оскар? Щось для когось, а не для себе? Чому вона була такою впевненою, що він би так не вчинив? Пхе! Яка наївність!