Йому здалося, що він бовкнув щось не те, бо дівчина явно вразилася. Може, про те, що без одягу? Може, він зайшов задалеко?
— Ну, сорі, я мав на увазі… Ну, але ти ж розумієш. Ти точно таких бачила. Вони ж хворі. Виглядають як скелети.
І раптом перед ними наче з-під землі виросла Лінка. Лінка, котра, як виявилося, вагітна. Цікаво, де ж той її Адріан… Гм, виглядало все це дивно, але він не збирався втручатися. Незнайома дівчина легенько її обійняла.
— Тобі вже краще?
— Так. Усе вже позаду.
— Фотки бачила?
— Вони чудові, Лінко.
— Твоє фото якраз посередині.
Азор стояв віддалік, але розчув. І відвернувся, аби та не помітила, що він підслуховував. Серце йому закалатало. Її фото? Посередині? Невже це… Але ж вона не була ніякою аноректичкою! Нормальна дівчина! Азор боявся глянути в її бік, аби краще роздивитися. Пішов до вбиральні, хотів трохи охолонути. Умив обличчя холодною водою. За хвилину вийшов, але ні Лінки, ні тієї дівчини ніде не було. Власне, решта теж збиралася піти. Він ще ненадовго підійшов до Лінчиних фотографій. «Твоє фото якраз посередині», — лунало йому у вухах. Посередині було фото обличчя. Точніше, очей. Закритих якимсь серпанком. Але так, це були її очі. Роззирнувся довкола, чи ніхто не бачить, а тоді швидко зробив фото своїм телефоном. Удома роздивиться краще.
Адріан сам поїхав до аеропорту. Батько був на роботі, а відліт удень, якраз у робочий час. Витягнув з автобуса номер 175 велику валізу, у якій помістилося все його життя… Зрештою, хіба це вперше? Він уже колись їздив так до Лондона, до тітки. Ще в ліцеї. Почав там навчання, але потім померла мама, і він повернувся. До батька, до колишнього життя, до школи. До Лінки. Яку він… Хлопець здригнувся. Так, це було. Пригода із Джил у Лондоні, усе це сталося лише раз, і виявилося йому зовсім непотрібним. А потому він віддалився від Лінки, тоді розповів їй, що сталося. І ця шкільна екскурсія. Аварія, під час якої найдужче постраждав якраз він. Адріан навіть не знав, як усе сталося: раптовий гуркіт, автобус перекинувся, а він лежав десь на узбіччі, ніби ганчір’яна лялька серед уламків скла. І її обличчя над ним. Сповнені кохання очі й німе прохання, аби він жив, жив і був з нею. Пробачення. Повернення. Вона йому пробачила на власну згубу, бо ж він саме таким і був. Уже тоді, із Джил… М’який, податний, мов пластилін. Віроломний. Він сам не розумів, чому поводиться так. Може, просто не вмів кохати. Може, це було не те. Після аварії в нього не залишилося жодного шраму. Але, може, Адріан сам став суцільним великим шрамом. Може, його таки щось зламало, навіть, якщо ніхто не знав, коли та як це сталося…
Став у довжелезній черзі на реєстрацію. Нарешті здав багаж і рушив до паспортного контролю. І раптом перед очима зринуло, як він тоді відлітав, два роки тому, і як уже майже був за гейтом, коли побачив Лінку, і вона бігла до нього, і кликала так голосно, що вся черга озирнулася й ледь не почала аплодувати. Вона мала мужність. Мала сили. Це вона вирішила сказати йому першою. Що кохає. А він зміг тільки повторити. Що з ним не так? Озирнувся, неначе сподіваючись, що й цього разу її побачить. Або від страху. А тоді зіщулився в собі, ніби тіло чітко показувало йому, що він на таке не здатний. І вмить Адріан зрозумів, що він саме зараз марнує свій останній шанс. Що якби він тепер повернувся, подзвонив до неї й сказав: «Привіт, Лінко, це я, той ідіот, який замалим не зробив найбільшу помилку у своєму житті. Який кохає тебе й буде з тобою та нашою дитиною». І тоді вона б йому пробачила. І все можна було виправити. От тільки… Він раптом пригадав собі зневажливий вираз її обличчя. Лінчина матір, яка дивилася на нього, мов на останнього покидька. Уявив собі, як вони разом живуть у нього або в неї, бо як інакше, адже власного житла в них немає. Або десь винаймають однокімнатну квартирку. Він муситиме піти на роботу, щоб на все заробити, а не вчитися. А тоді уявив себе на мосту Мілленіум, як іде, вільний від усього, з течкою для малюнків під пахвою. А тоді знову себе тут, як штовхає дитячий візок. Ні, він цього не хотів. Просто не хотів. Він був надто молодим, і ще до цього не доріс. Хоча й знав, що йому доведеться важко. Що муситиме жити із цим рішенням. Що він завжди буде найгіршою людиною на світі. Що не зробить зараз нічого, бо не хоче. Він не любить збочувати з обраного шляху, заперечувати власні рішення. Тому поклав у контейнер вийняті з рюкзака лептоп і телефон, у другий увіпхнув куртку, а тоді швидко пройшов крізь рамку.
Жовтень
З мобільного додатка для вагітних