На щастя, Адама вдома не було. Кая теж. Вони ще годину тому пішли по крамницях. Добре, що не бачили маму… такою. Крім того, навіть, якби вони й були тут, ніхто б її не захистив. Ну, хіба, може, Кай. Загалом… що ж. Така розмова не стала для Лінки несподіванкою. Можна було цього очікувати. Тепер чи в четвер: Бо й справді, вони жодного разу не порушили тему, де розмістити цю дитину, коли вже в них і так тісно. Це Лінка собі вирішила, що залишиться тут, бо це її рідний дім і її тут люблять. Мабуть, не всі припущення вірні.
— Ну, що? Чого витріщилася? — репетувала мати. — Я тебе питаю, де ти житимеш із дитиною? У своїй кімнаті?
Лінка ковтнула слину. Відчула, що от-от розплачеться, але продовжувала стояти нерухомо, мовби сподіваючись перечекати бурю.
Раптом почула, що двері до квартири відчиняються. До Адама і Кая ще долетіло останнє речення:
— Ти думаєш, що для Адама це буде так легко? Ти все наше життя знищила й ні в кого не питала дозволу!
— Припини кричати, — озвався Адам, раптово опинившись поруч із мамою. — Що з тобою діється? Що сталося? Припини на неї кричати! І не говори від мого імені. Не забувай: нічого не говори від мого імені!
— Я тільки питаю, де вона житиме з дитиною! Що в цьому дивного? — мама раптом вирішила перетворити свій крик на звичайну розмову.
— Це ми повинні щось придумати, — відповів Адам. — Це лише дитина. Заспокойся, Єво, не влаштовуй істерик. Може, тобі треба піти до лікаря?
— Не збираюся я приймати жодних ліків. Від них я тупішаю. А без ліків принаймні бачу світ таким, яким він є. Знімаю рожеві окуляри… — мама раптом захихотіла, і Лінці зробилося страшно. Мама справді поводилася дивно.
— Щось придумаємо, — повторив Адам. — Не переймайся, Халінко. Мамі, здається, не дуже добре. Вона точно не хотіла на тебе накричати.
Лінка зціпила губи й кивнула головою.
— Дякую, — сказала вона. — Я… мені вже треба йти. Поговоріть собі… самі.
Попри те, що Адам був на її боці, Лінка не могла й на хвилину довше залишатися вдома. Швиденько вкинула до торби зошити й підручники, а тоді вибігла із квартири. Що ж, до зустрічі з Оскаром було понад півтори години. Перевірила адресу, набрала «Як доїхати?». Це кілька зупинок після Рондо Вашингтона. Вирішила там вийти й прогулятися пішки. Бо, здається, негарно приходити зарано?
Вийшла на Рондо й подалася підземним переходом. Макарони, кебаб, фалафель… Вона знову зголодніла. «Вгамуйся!» — майже крикнула сама на себе Лінка. Хіба можна стільки їсти? Що станеться, як вона погладшає й більше ніколи не буде стрункою? Лінка вже поснідала, причому двічі, втоптала купу всього, а на додачу ще й здобну булочку. Ні, цього точно задосить.
Помітила поруч якийсь парк і вирішила пройтися, тим більше, що їй справді треба заспокоїтися. Може, погода й не була дуже гарною, але й дощ не падав. Щойно ступивши на паркову доріжку, Лінка зрозуміла, що то була слушна думка. Може, вона трохи залегко вбралася й трішки замерзла, та зате від швидкої ходи розум почав поступово прояснюватися. Принаймні вдавалося ставити собі відповідні питання. По-перше, чи можуть її вигнати з дому? Якщо вона доросла, то, мабуть, що так? І де вона тоді подінеться? По-друге, якщо й ні, то, справді, куди поставити дитяче ліжечко й де розмістити речі? Бо її кімната скидалася на крихітну нірку. Можна помінятися з Каєм, його кімната більша. Але це нечесно… Лінка цього не уявляла. І, звісно, вона розуміла, що маля може стати для всіх проблемою. Хто доглядатиме дитину, коли вона, Лінка, буде в школі? Найняти няню? Але в них і так обмаль грошей. Тоді, у директорки, мама сказала, що вони її підтримуватимуть. Що з нею сталося? Вона перестала приймати ліки? Тоді… невже це значить — і тут Лінка похолола — невже це значить, що лише завдяки лікам мама була нормальною людиною? Може, насправді вона така, якою Лінка її нині побачила? І зовсім її не любить? Лінка відчула, як по щоках спливають дві теплі сльозини. Боже, ні, не треба знову рюмсати. Бо ще й Оскар побачить, а вона точно не хотіла, аби він знав, що вона плакала.
Вітер шарпав голі гілки дерев, і раптом Лінка усвідомила, що не дуже орієнтується, де опинилася. Небо потемніло, почався дощ. Блін, отак замислившись, вона пішла невідомо куди, і тепер стояла посеред парку, біля якогось містка й ставочка… In the middle of nowhere. І жодної душі навколо. Нікогісінького, щоб запитати про дорогу. Що робити? Спершу Лінка подумала, що йтиме в певному напрямку, і тоді точно кудись дістанеться, та невдовзі з’ясувалося, що не так усе просто. Доріжки були звивисті, бігли в різні боки, і раптом Лінка відчула, що страшенно змучилася.