— Боже мій… Привіт… Що трапилося? Господи!
Але вона нічого не відповіла, лише розплакалася.
Лінка не знала, чому заплакала тієї хвилини. Їй здавалося, що сльози прорвали якусь невидиму греблю… Вона бачила, що Оскар розхвилювався.
— Ти геть змокла! Тобі треба перевдягнутися!
Дав їй якісь свої речі, а тоді майже заштовхав до ванної. За кілька хвилин Лінка вийшла в завеликій сорочці й спортивних штанях, і Оскар засміявся.
— У тебе крутий вигляд! Ти мусиш завжди так одягатися! Що сталося? Невже там така злива?
— Зараз тобі все розкажу.
— Сядь, — сказав Оскар. А тоді, побачивши, як дівчина тремтить, приніс їй свого светра. — Ну, розповідай.
І Лінка розповіла. Як заблукала, про дощ, про GPS. І про дерево.
— Знаєш, якби я йшла швидше чи бігла, то воно впало б на мене. Могло вбити, або я втратила б дитину… Боже! Я щойно це зрозуміла. Цю жінку… Ну, їй теж пощастило. Зрештою, це твоя сусідка, вони живуть на другому поверсі.
— О, може, завдяки тобі я познайомлюся з якимись сусідами? Бо поки знаю лише одну злостиву баберу із квартири напроти. Коли я робив ремонт, вона приклеїла мені до дверей записку: «Не галасуйте так!»
Лінка розсміялася. Напруження нарешті минуло, і вона почувалася вже значно краще.
— Треба було її попередити, що в тебе ремонт.
— Я й хотів, стукав у двері, але вона жодного разу не відчинила.
— Певне, боїться маньяків!
— Ти що, їй років із шістдесят!
— Знаєш, — Лінка раптом споважніла. — Це вона мене врятувала. Дитина.
— Ну… — Оскар не знав, що сказати. — Мабуть, що так. Або ти її врятувала. Бо не йшла занадто швидко. А взагалі, чому ти мені не подзвонила? Не сказала, що не можеш знайти?
— Я… хотіла прогулятися. Щоб зосередитися. Посварилася з мамою. Перед самим виходом. Точніше, мені довелося вийти раніше, бо я вже не могла цього витримати.
— Співчуваю, — відповів Оскар. — Мабуть, твоїй мамі теж… нелегко. У цій ситуації.
Запала незручна мовчанка.
— Мама… ти ж знаєш. Вона страждала від депресії. Приймала ліки. І все було добре. Але, мабуть, перестала їх приймати. А я… загалом вона кричала на мене, мовляв, куди ми приткнемо цю дитину… що я їм зіпсувала все життя й таке інше…
Хвилювання повернулося, і Лінка знову затремтіла.
— Заспокойся. Ти аж дрижиш. Адже всьому можна якось зарадити. Тобі відомо, у яких помешканнях живуть люди в Токіо? Це наче в шафі. Мабуть, ліжечко десь можна поставити, хіба ні?
— Та от не знаю.
— Почекай… А може, ти щось з’їси?
— Ні, я не голодна. Але мені холодно.
— Я тобі щось приготую. Зажди.
Лінка щільніше загорнулася в коц, і коли Оскар зник на кухні, цікаво роззиралася його кімнатою. Тут було дуже гарно. Їй і самій хотілося б так жити. Цей ніжний салатовий колір стін просто неймовірний! Авжеж, здається, в Оскара заможний тато, мабуть, проект зробив якийсь крутий дизайнер. У прочинених дверях виднів коридор. Лінка прийшла сюди така знервована, що лише тепер помітила, як тут затишно. Пощастило хлопцеві! Раптом повернувся Оскар із чашкою, над якою здіймалася пара.
— Дякую. Я саме подумала, що добре було б випити гарячого чаю.
— Це не чай, — загадковим тоном відповів хлопець. — Спробуй.
— Що це? Молоко? — Лінка справді не хотіла здаватися нечемною, але Оскар уловив у її голосі якусь зневагу.
— Знаєш, у дитинстві я часто хворів. І тоді мама… вона ще не пила й була дуже турботливою… вона приносила мені молоко з медом. І додавала дрібку кориці.
Лінка спробувала, бо не хотіла, аби Оскарові було прикро. Молоко? Вона не дуже любила молоко, а вже гаряче й поготів. Та несподівано смак їй навіть сподобався. Медова нота відчувалася дуже сильно.