— Падевий мед. Мій улюблений. Я його їм просто так, без нічого. І без молока. Я не пив молока з медом принаймні кілька років. Але тобі це допоможе. Не можу ж я тобі запропонувати бузинової наливки. Чи коньяку. Ну, через твій стан. Крім того, ти ж розумієш, що ми не тримаємо алкоголю вдома.
Лінка усміхнулася.
— Звичайно. Зрештою, я однаково не п’ю. Тобто… не те, щоб ніколи не куштувала алкоголю, але якось… не дуже я часто бувала на вечірках…
— Шкодуєш?
Запала мовчанка. Лінка не знала, що відповісти. Але вирішила бути з Оскаром щирою.
— Окей… я не шкодую, що матиму дитину. Не шкодую, що не ходитиму на різні збіговиська й паті, бо я ніколи за цим не гинула. Мені більше до вподоби інші речі. Але…
Вона не знала, як це сказати.
— Але що? — підхопив Оскар і сів ближче.
Атмосфера зробилася якоюсь такою… інтимною. Може, тому, що через дощ і вітер на вулиці майже стемніло, і Оскар увімкнув маленьку лампу біля ліжка. І це молоко з медом. Воно раптом перестало їй смакувати. Кава з кардамоном, молоко з медом. Теплі напої не гарантують щастя, а ця повторюваність її якось непокоїла. Хоча… це, мабуть, лише її проблема. Звідки бідолашному Оскарові знати, що Адріан пригощав її кавою з кардамоном? Адже то була одна з їхніх милих таємниць, про які ніхто, крім них, не знав. Лінка проковтнула слину. А тоді відсьорбнула ще трохи напою, солодкого, мов патока. Солодкого, мов брехня. Солодкого, як мужчини, які зваблюють і спокушають, готують невідомо що, якісь вечері, якусь каву, якесь молоко з медом, а тоді кидають тебе, мов якусь зайву, непотрібну вже річ. Оскар стурбовано дивився на неї. Він же не підозрював, про що вона думає. Лінка спробувала зробити ще ковток, але хлопець, мабуть, збагнув, що вона робить це через силу.
— Послухай, якщо тобі не смакує, то не пий, я зроблю тобі чаю.
— Так, мабуть, краще чаю. Без цукру. Це занадто солодке.
— Окей, — погодився Оскар, хоча йому, мабуть, стало прикро.
Він підвівся, зник на кухні, а тоді приніс чай.
— Тобто ти кажеш, що не шкодуєш? — повернувся він до розмови.
— Знаєш, коли ти був малим, то пив молоко з медом, а я… я бавилася ляльками. І в мене була лялька-пупс. Як справжнє немовля. Маленькі повзуночки, соски. Ця лялька навіть пісяла в памперс. І я завжди знала, що хотітиму дитину. Щоправда, мені б і на думку не спало, що я матиму цю дитину сама… я уявляла, що все буде нормально, розумієш? Що в мене буде хлопець, чоловік, що ми разом турбуватимемося про цю дитину. Розумієш? Я прагнула цього все своє життя.
Лінка потупилася й замовкла, але за мить глянула на Оскара. А той дивився їй просто в очі. Він справді усе розумів.
— Я чекала цього все життя, — повторила Лінка, раптом збагнувши, що цим і пояснюється її смуток. Що він викликаний не тим, що трапилося, а тим, чого не сталося. І, може, вона завжди найдужче тужитиме саме за цим.
— Знаєш, що? — озвався Оскар. — Може, узагалі вся справа в тому, що більшість речей у житті складається не зовсім так, як ми б того хотіли. Я теж… колись дуже нарікав на долю. Розумієш, у Польщі загалом багато п’ють, але переважно це проблема чоловіків, правда? Там, у моєму селі, купа дітей має батька-алкоголіка. І це вважається чимсь звичайним. Ну, певним чином. Але мама? Мені було дуже нелегко. Я сердився, що вона така, що батько пішов, довго не міг йому пробачити. Мене дратувало, що я мушу жити із цим усім. То й що з того? Невже хтось обіцяв нам, що ми завжди матимемо все? Що мусимо бути цілковито щасливими?
Лінка похитала головою.
— Ну, але кожному б хотілося…
— Та звичайно. Кожному хочеться бути заможним, а не бідувати. Не знати війни й жити в мирі. Мати обох батьків. Гарну роботу. І бути щасливим у коханні, — усміхнувся він. — Але ж ми ніколи не матимемо всього. Зате завжди матимемо щось.
— І краще бачити склянку наполовину повного, — закінчила Лінка.
— Або просто те, що маєш. Ти вже зігрілася?
— Так, уже все добре.
— Ну, тоді… беремося до роботи, — сказав Оскар і витягнув із шухляди якісь нотатки. — Виконуватимемо різні тести. Завдання за завданням. Я тобі обіцяю, що коли ти розв’яжеш таких задач… ну, із тисячу, то неодмінно складеш.
— Тисячу? — нажахано перепитала Лінка.
— Хіба це щось неймовірне? — усміхнувся Оскар. — Для тебе?
Лінка просиділа в Оскара майже цілий день. На щастя, його мама мала повернутися лише пізно ввечері. Бо Лінка не хотіла, щоб та побачила її в Оскарових штанях і сорочці. Лінка з Оскаром разом приготували макарони із соусом песто. Дівчина захоплювалася помешканням, а коли довідалася, що він сам усе зробив — неймовірно здивувалася.