Выбрать главу

— А ця твоя кімнатка? Вона справді така крихітна? — спитав Оскар, коли вони вже обоє мали досить математики.

— Так. Власне, це переоблаштована кухня. Така собі нірка. Лише кілька метрів квадратних.

— Намалюй, — попрохав хлопець.

— Я?

— Ну, а хто? Я ж не знаю, яка в тебе кімната.

Лінка взяла аркуш паперу й спробувала намалювати свою кімнату, але все це нагадувало якусь химерну кубістичну мазанину. Оскар засміявся.

— Чекай-но. Де вікно?

— Ось тут.

— А ліжко?

Лінка вказала на місце попід стіною.

Домалювали шафу, письмовий стіл і стілець. Оце й усе, бо нічого іншого в ній не вмістилося б.

— Гм… авжеж. А яка висота?

— Звідки мені знати? — обурилася Лінка. Хіба це важливо, коли відразу видно, що вони з дитиною там не помістяться. — Хоча почекай. Мабуть, що стіни високі. Хтось колись сказав мені таке.

Це Адріан їй сказав, але Оскарові про те знати не конче. «Гарна в тебе квартира. Маленька, зате стеля висока». Саме так.

— Якби твоє ліжко облаштувати на антресолях, ну, це так наче на другому поверсі, а внизу залишається вільне місце, тоді там можна поставити дитяче ліжечко. Може, ще й місце для комодика буде, щоб одяг малого складати. Чи малої. А це хлопчик чи дівчинка?

— Здається, хлопчик. Але це ще не напевне.

— Класно, — усміхнувся Оскар, а Лінка подумала, що, мабуть, кожен мужчина волів би сина, а не доньку. От тільки батько дитини не надто цим переймався. Може, Оскар і радів би, якби це була його дитина.

— Я можу тобі допомогти, — запропонував Оскар. — Я справді на цьому розуміюся.

Та Лінці здавалося, що це погана ідея. Це Адріан мав би бути з нею й давати такі поради. Якось це не годиться…

— Ні, — відповіла вона. — Адже…

Йому досить було глянути на неї, щоб усе зрозуміти без слів.

— Дай спокій. Припини. Хто тобі допоможе, якщо не я? Крім того, мені подобається таке робити. Чесно…

— Ну, спершу побачимо, чи мене взагалі не виженуть з дому.

— Не виженуть. Твоя мама просто переживає, це в неї минеться.

— Можливо. Я вже збиратимусь, — Лінка глянула на годинника. Невідь-коли зробилося так пізно…

Щиро кажучи, вона непокоїлася, що ніхто з дому їй так і не подзвонив. Що ж, мабуть, не дуже за неї хвилюються. Витягла телефон, щоб глянути, чи ніхто не намагався їй дзвонити. На жаль, мобілка розрядилася. Може, хтось таки телефонував. Але заряджати часу вже не було. Лінка раптом відчула, що страшенно втомилася й хоче спати.

— Дякую тобі, — сказала вона. — За математику. І… передай мамі вітання. Сподіваюся, там усе буде добре, тобто в «Мишках».

— Я проведу тебе на зупинку. Уже зовсім пізно, не варто ходити самій поночі.

«Такий турботливий, — подумала Лінка. — Але ж Адріан теж був таким. Що в ньому раптом зіпсувалось? Невже це можливо, щоб найближча людина раптом зробилася тобі зовсім чужою?» Цього вона ніяк не могла збагнути.

Сіла на трамвай і за півгодини відчинила двері квартири. Адам бавився з Каєм. Точніше, вони грали в якусь гру. «Кай непомітно виріс із дитячих забав», — із сумом подумала Лінка.

— Чому ти не береш трубку? — Адам здавався сердитим. — Я дзвонив тобі разів сто! Ти зникла на цілий день!

— Я ж казала, що йду вчитися до однокласника, — зітхнула Лінка. — Вибач, телефон розрядився. Я так захопилася математикою, що взагалі забула про існування чогось такого, як телефон. А де мама?

— Вийшла кудись, — знизав плечима Адам. — Прогулятися.

— Прогулятися? — злякалася Лінка. — Як це? Коли?

Вона раптом згадала, як кілька років тому її мама зникла. Коли виявилося, що її депресія повернулася. Якщо зараз вона перестала приймати ліки…

— Не хвилюйся. Вона вийшла недавно. І пса взяла. Мама теж переживала, що ти не береш трубку.

— А-а-а, тоді гаразд.

«Якщо вона вийшла із собакою, — подумала Лінка, — то, мабуть, не зникне?»

Єва Барська була розлючена. Вона йшла та плакала, хоч, мабуть, ніхто цього не помічав, бо дощ продовжував падати. Листопад. Найкращий місяць для смутку. Єва йшла й думала про своє зруйноване життя. Раптом вона відчула, що не впорається, не дасть із цим ради. Її доля вже визначена заздалегідь. Нічого доброго на неї більше не чекає. Лінка не брала трубку. Мабуть, вимкнула телефон, не хотіла з нею балакати. Що ж, воно й не дивно. Єва думала про те, що тоді, на конференції в Закопаному, вона, мабуть, востаннє в житті була щасливою. Усе її життя потому було якимсь несправжнім, ніби позиченим. Усі ці брехні, таємниці, вдавання, наче нічого не сталося. Час цього не стер — навпаки! Усе воно нагадувало сверблячі укуси комах, дошкуляло дедалі більше й усе, крім цього, ставало неважливим. І постійні думки й спогади. Усе це минуле… Воно муляло їй, мов погано спакований рюкзак.