— О Боже, — вражено видушила Оля. — Боже, але ж у тебе такий класний чоловік, то навіщо ти взагалі…?
— Не знаю, — відповіла Єва. — Мабуть, я сп’яніла. І взагалі була дурна, просто дурепа, — і раптом попрохала її дуже серйозно. — Благаю, нікому не розповідай. Прошу тебе…
А тоді подумала, що не слід було їй цього казати. Це було дуже необережно.
Та час минав, і вона майже повірила, що все буде добре. Що вони — така собі звичайна родина з однією дитиною, а друга невдовзі народиться. Так собі думала й тоді, в Саксонському саду, з Халінкою на руках і крихітною істотою в животі, так собі думала, мружачи очі від весняного сонця. Так собі думала. Аж доки…
Єва погукала пса, який повернувся досить охоче, бо вже змок як хлющ, і повільно рушила додому. Парк раптом здався їй похмурим, як усе її життя. Вона розуміла, що доведеться попросити пробачення в доньки. Вона вчинила з Халінкою просто жахливо! А сама ж обіцяла собі, що не поводитиметься, як її власна мати! Блін, і чому в неї так нічого не виходить? Вона вже стільки в житті накоїла, стільки завдала страждань іншим, і тепер могла б їм це якось… винагородити. Чому вона так розлютилася? Це виявилося сильнішим за неї, вона раптом відчула, що задихається, що за мить збожеволіє. Міцніше затиснула поводок у руці.
— Привіт, — сказала, щойно ввійшовши, але ніхто не відповів. «Мабуть, образилися на мене, — подумала Єва. — Боже, що я наробила…» Зняла мокрі й брудні черевики, пальто, і подумала, куди б це втекти. Та коли ввійшла до кімнати, побачила, що всі дивляться якесь родинне кіно. Адам, Кай і Халінка. Усі сиділи рядком на канапі, Лінка притулилася до Кая з одного боку, Адам — з іншого. Єві аж зайшлося серце. Ось, у чому її життя. Якби тільки не повертатися до минулого, а радіти тому, що маєш… Ні, вона точно не може це зруйнувати.
— Привіт, — повторила вона. — Я… пробачте мені. Я не хотіла.
Адам зупинив фільм і обернувся до неї, дивлячись очікувально.
— Пробачте. Я… Мені не дуже добре. Я не хотіла кричати на тебе.
— Умгу, — відказала Лінка, хоч їй і досі було прикро.
Адам кивнув на Кая.
— Може, пізніше поговоримо?
Єва кивнула головою.
Поговорили, причому про різне. Коли Кай пішов спати, сіли із чашками гарячого чаю й домовилися, що треба підготуватися до народження дитини. Лінка наполягала, що цілком досить її маленької затишненької кімнатки. Принаймні поки що. Сказала, що однокласник допоможе їй облаштуватися й сподівалася, що Оскар справді це зробить. Наразі невідомо було, хто власне займатиметься дитиною. Адам працював від ранку до 17-ї, мама теж. Бабуся…
— А бабуся? — запитала Лінка.
Мама зітхнула.
— Сама не знаю. Адже їй довелося б сюди переїхати…
— Допомога потрібна на три місяці. До іспитів.
Вираз маминого обличчя не віщував нічого хорошого. «Але ж бабуся вже на пенсії, — подумала Лінка. — Чому мама переконана, що вона не захоче допомогти?»
— А ясла? — запитав Адам.
— Ти що! — пирхнула Лінчина мама. — Ти ж не віддаси маленької дитини до ясел! Зрештою, зараз беруть з кількох місяців… І взагалі це погана думка. Це розсадник хвороб!
А Лінка подумала, що світ улаштований якось неправильно. Щойно народжується нова маленька людинка, як відразу перетворюється на проблему.
— Скільки коштуватиме няня? — розсудливо поцікавилася мама.
— Не знаю, — зітхнув Адам. — Тисячу? Півтори?
— Таких грошей у нас немає.
— Еге ж…
Лінка почувалася дедалі гірше, та, на щастя, Адам урятував ситуацію.
— Гаразд, щось придумаємо. Не переймайся, Халінко.
А коли вони залишилися самі, звернувся до дружини:
— Я думаю, що ти повинна знову почати приймати ліки. Ти не в найкращому стані.
— Але я не хочу їх весь час приймати! Вони мені діють на мозок!