Выбрать главу

— Ну, але допомагає?

— Та наче. Часом так, часом ні. Не конче. Я собі знайшла няню, яка приходить двічі на тиждень увечері, у ній я принаймні впевнена. І це мій вільний час. Раз на тиждень ходжу займатися фламенко, а раз можу піти по крамницях або зустрічаюся з подругами. Працюю, малий ходить до садочка. Не так усе погано, чесно!

«Нам усім цього бракувало, — подумала Лінка. — Це справді підтримує на силах. Як добре, що ми вигадали отак зустрітися. Класно було погомоніти».

Азор не міг відірвати погляду від фотографії Наталії. Дівчина не зафрендила його, і він трохи побоювався, що Лінка наговорила їй про нього, чого не слід. Вирішив їй написати. Наважився.

«Привіт, Наталіє, — почав Азор. — Я хотів написати про виставку, власне, я вже це зробив, але маю проблему з фотографіями. Можна опублікувати твоє фото з виставки? — він на мить зупинився. — Я вважаю, що воно найкраще з-поміж усіх». Відіслав листа й відчув, як серце йому калатає, наче він пробіг кілька кілометрів.

І вона відповіла!

«Гаразд».

«А маєш це фото гарної роздільної здатності? Я пробував подзвонити до Лінки, але вона не бере трубку».

Фото було.

Тоді Азор пішов ва-банк.

«Я б хотів поставити тобі кілька запитань. Для статті. Можемо зустрітися?»

«Без проблем. Можеш зайти до мене, я вдома».

До неї. Зайти. Боже.

Записав адресу. Руки тремтіли. Вирішив прийняти душ, бо так спітнів від хвилювання, що напевне смердів. Переодягнувся. У найкращу сорочку й джинси. Узяв блокнот, диктофон, бо ж хотів виглядати як професіонал. А тоді вибіг з дому. Він дуже сподівався, що Наталія не передумає.

Вона відчинила йому двері, наче нічого не трапилося, а йому аж в очах потемніло. На ній була проста сіра сукенка, але така коротка, що він міг бачити її божественні ноги. І босі ступні з пофарбованими червоним лаком нігтями. І раптом уявив собі, як цілує їй пальці на ногах.

— А, це ти, — озвалася Наталія. — Я тебе бачила на виставці.

— Тобі не сподобалися мої фотографії.

— Можливо, — дівчина знизала плечима, і її груди гойднулися. — Сідай. Будь як удома. Мама повернеться пізно, тож трохи часу маємо. Хочеш кави?

Він кивнув головою й не зводив з неї погляду, доки та ставила окріп, витягала із шафки чашки. Кожен її рух… Боже… Кожен її рух міг бути кадром із щонайкращого фільму. Наче ілюстрація до якоїсь енциклопедії краси. Наталія взяла тацю й поставила її на низькому столику біля дивана, тоді згорнулася, мов змійка, і запитала:

— То про що ми збиралися говорити?

— Розкажи мені, як з’явилися ці фотографії.

— Ти ж знаєш Лінку, правда? У неї завжди класні ідеї.

— Так… вона дуже здібна…

Йому не хотілося говорити про Лінку. Лише про неї. Або взагалі не говорити.

Знову цей жест. Знизання плечима, груди піднялися й опустилися, бретелька сукенки трішки зсунулася.

— Вона сфотографувала мене й інших дівчат із центру. Ми лікувалися від анорексії. Мені, на щастя, вдалося.

Азор кивнув головою й увімкнув диктофон. Йому стало здорового глузду зрозуміти, що із цієї розмови він нічого не запам’ятає.

— Ти не виглядаєш, як…

— Я знаю. Зі мною вже все гаразд. Зрештою, багато хто не схожий на хворого. Зовнішність буває оманливою, — усміхнулася Наталія.

— А тепер? — спитав він.

— Тепер усе добре. Але…

— Але що?

— Нічого, — вона теж вдивлялася в нього. Щось у цій розмові змінилося, і він геть не помітив, коли.

У нього були різні дівчата. Точніше, він зустрічався з різними. От тільки… Ніколи не відчував такого жадання. Спробував сісти якось інакше, почувався жахливо незручно. Відсьорбнув кави, але це не допомогло. І тоді наважився підсунутися ближче. Начебто випадково торкнутися її плеча, а що вона не відсторонилася, і він помітив у її очах заохочення, то зважився її поцілувати.

Скільки можна цілуватися? Хвилину. Три. П’ять. Але щоб дві години? Бо саме стільки вони цілувалися. Ніколи досі він не відчував такого. Вони цілувалися, мов зголоднілі мандрівці, які спрагло накидаються на їжу. Наче той, хто зазнав багатолітньої розлуки з коханою, і ось тепер повернувся до неї. Наче крім них двох нікого й нічого не існувало. Неначе їхні вуста були водночас стартом і фінішем, вершиною гори й оазою, початком і кінцем усього сущого.

— Мої губи… вони аж саднять, — мовила вона й відірвалася від нього, і він відчув раптову втрату. Вирву. Невигойну рану. — Здається, мама от-от повернеться, — зауважила вона. Рана зробилася глибшою, болючою, аж пульсувала.