— Так.
— Це хлопчик чи дівчинка?
— Здається, хлопчик. Хоча не на сто відсотків.
— Хлопчик! — аж заплескала пані Стася. — Як ти його назвеш?
— Та от власне… я прийшла сказати, що назву його Антосем. Як вас, — глянула вона на пана Антонія.
— Прекрасно! Але це таке допотопне ймення! — здивувався пан Антоній.
— А от і ні! Зараз такі імена популярні. Антось, Стась, Ясь, Зося…
— Так, так… повертаємося до минулого. Але добре, що це не дівчинка. Бо якби ти вирішила назвати її Стасею… — пожартувала пані Стася.
— Якщо чесно — не знаю, — щиро відповіла Лінка. — Ой, ви тільки не ображайтеся, — зрозуміла, що бовкнула дурницю. — На щастя, це не дівчинка, — вона вирішила перетворити все на жарт. — Якби в мене була дівчинка, я б назвала її Юлькою. Або Майєю. Якось так.
— Я не ображаюся, — відказала пані Стася. — Я за своїм ім’ям теж не надто гину. Ну, але яке мені дали — таке й носити треба.
— Подуріли з тими іменами, — буркотів пан Антоній. — Треба шанувати ім’я, що його батьки дали.
— Добре, добре, вам легше, бо у вас ім’я гарне. Якби вас назвали Клеофасом… чи Жирафом…
— Жирафом?
— Ага. Виявляється, у Польщі є хлопець, якого так назвали. Або Мальм. Як шведський комод. А знаєте такий анекдот…
— Який?
— Приходить індіанець до вождя й каже: «Вождю, мені не подобається традиція індіанських імен». — «А чому це тобі не до вподоби? — відказує вождь. — Адже в нас такі чудові імена: Полохлива Ланя, Відважний Тигр…» — «Та воно так», — зітхнув індіанець. — «Ну, то що тобі не так, Собача Мордо?»
Усі засміялися. Лінка побоювалася, що стареньких таке може обурити. Однаково довелося змінити ім’я на більш нейтральне, ніж було насправді.
З будинку на Нобеля Лінка поверталася зміцніла — і фізично (бо суп пані Стасі був просто незрівнянним), і психологічно. Подумати лишень, коли вона прийшла сюди працювати, пан Антоній був зневіреним стареньким, здавалося, що він більше не сподівається на щось хороше в житті. А кохання було так близько… Разом, удвох, вони були просто неймовірні. Справді, лише вигляд цієї пари надихав і підбадьорював Лінку!
А насамкінець, коли пані Стася побачила її осінню курточку, то аж руками сплеснула.
— На мене більше нічого не налазить, — пояснила Лінка. — Не купувати ж щось інше задля двох останніх місяців.
— Що ти таке кажеш, ти ж не можеш вийти в цьому на мороз! Я позичу тобі свою шубу.
— Шубу? Як це шубу? — перелякалася Лінка. Здається, то була не найкраща ідея!
— А так. У мене їх дві. Я тобі дам каракулеву, чорну. Вона широка, бо я худенькою ніколи не була. Приміряй.
І витягла шубу із шафи.
Лінка надягла. Почувалася вона якось незвично. Зараз, коли всі переймалися екологією, здається, не дуже годилося носити шубу. Але пані Стася зраділа.
— Ти чудово виглядаєш! А знаєш, що ця шуба врятувала мені життя?
— Урятувала життя?
— Так! — відповіла старенька. — Я народилася в тридцять дев’ятому. Якраз, коли почалася війна. У листопаді. Батьки мусили тікати. І мама загорнула мене в шубу, щоб я не замерзла. І я вижила! Потім мама носила її багато років, а коли вона померла, шуба дісталася мені.
— Оце так! — тільки й промовила Лінка. — Дякую вам. Вона справді тепла…
— Навіть дуже!
— По телевізору казали, що ввечері буде чи не мінус двадцять, — озвався пан Антоній. — Тож вона тобі точно знадобиться.
Щоправда, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, Лінка подумала, що в шубі вона виглядає страшенно товстою, як така собі бочечка на ніжках, але старенькі мали рацію. Було дуже холодно. І зачинивши хвіртку садка на Нобеля й відчувши, як у носі замерзають шмарклі, Лінка подумала, що коли такі морози протримаються ще трохи, шуба, схоже, врятує і її, як колись урятувала пані Стасю.
Зробилося тихо й темно. Доки Лінка гостювала в стареньких, сніг, хоч і тонким шаром, але встиг укрити вулиці Саської Кемпи. Пора була не пізня, лише дев’ята вечора, та здавалося, що надворі глупа ніч. Безлюдно, поодинокі перехожі квапливо пробігали до теплих домівок. А вона йшла у двох светрах, осінній куртці та шубі пані Стасі й усміхалася до себе. «Схоже, що я в цій шубі завтра викличу справжню сенсацію, — подумала Лінка. — То й добре. Екологія екологією, але невідомо, що більш екологічне: шуба, яку носять майже вісімдесят років, чи все це одноразове ганчір’я з мережевих крамниць?»
Наталія відчувала, що це справжня залежність. Як раніше вона залежала від того, щоб не їсти, так тепер стала залежною від Азора. Власне, вона зовсім перестала вчитися. Найважливіше було, чи вони зустрінуться й де. Житлові умови їм обом не сприяли. У нього завжди був хтось удома через хвору сестру. Наталії він пояснив, що в малої якась генетична недуга. Тому мама не працює, а весь час займається Анею. А в неї… Що ж, мама працювала, але якраз під час уроків. А вони ж не могли без кінця прогулювати! Хоча… Прогулів однаково накопичилося багатенько. Наталія сама собі писала пояснювальні записки, бо мама давно дозволила їй заходити в «Лібрус», електронний щоденник. Тож Наталія цим користувалася, звільняючи себе від уроків на цілі дні. Азор опинився в гіршій ситуації. Не міг же він удавати, наче застудився, бо мама постійно була вдома із сестрою. Він навіть зламав сторінку на «Лібрусі» й теж щось там собі понаписував. Але ж так не могло тривати вічно. Зрештою, шило вилізе з мішка. Наталія ніколи так не почувалася. Вона зовсім заплуталася. Але не могла на те нічого порадити. Все інше просто не існувало. Тільки він.