— Слухай, а воно там живе?
— Звісно, що живе. Знаєш, як буцається? Це хлопчик, хлопці завжди так страшенно хвицяють ногами. Хочеш торкнутися?
Кай кивнув головою.
— Ой, я чую! Чую! — вигукнув малий.
— Тихо, бо ще злякаєш, — попередила сестра.
— А як він звідти вилізе? — поцікавився Кай. — Крізь пупок? І звідки він там узявся?
Ні, до цього Лінка виявилася неготовою. Здається, хлопцеві ще ніхто нічого не розповідав. Не зарано? Лінка б радо покликала на допомогу когось із дорослих, але вдома вони були самі. Решта пішли купувати капусту й гриби.
— Розумієш… дитинка з’являється від кохання, — пояснила вона. І від власних слів їй стало дуже сумно. — Якщо мама й тато дитинки кохають одне одного, вони обіймаються, і робиться дитинка. І вилазить вона не через пупок, а…
О ні, це вже виявилося складніше.
— А крізь дірочку, якою пісяють. Вона розширюється, як… магічні двері, розумієш?
— Так. Даси ще пирога?
Х-х-ху-у-у, Лінка полегшено зітхнула. Мала надію, що не бовкнула чогось зайвого.
— А оселедчика хочеш? — запитала вона.
— Ага, — зрадів малий. Кай, звісно, вагітним не був, але попоїсти теж дуже полюбляв.
І тоді задзеленчав телефон. Лінка підняла слухавку машинально, думала, що це мама, яка хоче перепитати, скільки вдома залишилося масла, борошна та інших запасів, і чи не треба чогось докупити. Але то виявився Адріанів батько. Бо його ж вона не заблокувала. Він іноді дзвонив до неї, розпитував, як вона почувається. Загалом був непоганим, принаймні цікавився нею й дитиною, на противагу своєму синові.
— Адріан хоче з тобою поговорити, — без зайвих реверансів сказав той. — Він приїхав.
— Добре, — промимрила Лінка крізь стиснене горло.
— Привіт, — сказав Адріан.
— Привіт, — відповіла вона.
— Я у Варшаві. Приїхав на свята.
— Ага.
Мовчанка.
— Як ти себе почуваєш? Я б хотів… можна до тебе зайти?
«Зайти? Але навіщо? — подумала Лінка. — Ти вже ввійшов у моє життя, а тоді вийшов, вимівся, аж закуріло, покинув мене, як такий собі непотріб».
— Добре, — мовила вона. — Може, завтра вранці?
Назавтра був святвечір. Гаразд. Лінка не знала, нащо Адріан хоче прийти, але раптом їй спало на думку, що, може, він передумав? Усе обміркував? Якщо так, то вона з ним зустрінеться. А що буде далі… навіть не уявляла.
Уранці Лінка причепурилася. Вбрала свої «вагітні» джинси й квітчасту блузку. Підфарбувалася, вдягла сережки й перстеники. Напарфумилася. Їй не хотілося, аби Адріан подумав, що вона занехаяла себе, що стала непривабливою через вагітність. Оце вже ні. Розповіла мамі й Адамові про несподівані відвідини, а вони сказали, що найкраще, коли їх тут не буде. Обоє теж сподівалися, що із цієї розмови, можливо, щось вийде.
Адріан несміливо постукав і ввійшов. Ніби такий, як завжди. У пуховику, із розкуйовдженим волоссям. Проте, хоч упродовж трьох років він був для неї найближчою людиною, Лінка нічого не відчула. Тобто вона досі вважала, що Адріан уродливий, просто класний хлопець, але… Щось мовби згасло. Глянула на нього й подумала, що коли почуття й минуло, то все-таки може відродитися? Хоч би й задля дитини.
Адріан простягнув їй пакунок у кольоровому папері.
— Це… подарунок. Для дитини.
Лінка розгорнула.
Рушничок, якісь сорочечки, ковдрочка, усе бежевого кольору, ковдрочка з лисенятами.
— Дуже милі, — сказала Лінка. — Звідки ти знав, що мені подобаються такі речі?
— Це тітонька… — почав було Адріан, але замовк.
«То он воно як, — подумала Лінка. — Це тітка купила. Звісно. Добре, що принаймні не збрехав, наче дві години витратив, вибираючи подарунки для маляти!» І ще одне її вразило. У пакунку не було нічого для неї.
Запала мовчанка.
— Вип’єш чогось? — спитала Лінка.
— Ні, дякую. Я так… ненадовго… — він роззирався її помешканням, ніби ніколи тут не був. А насправді старанно ховав очі, щоб тільки не зустрітися з її поглядом.
— Як тобі подобається в Лондоні? — ввічливо поцікавилася Лінка. Вона завжди була ввічливою, принаймні в деяких ситуаціях. І тоді він немов прокинувся.
— Там дивовижно! Усі кажуть, що я талановитий, знаєш? Хочуть, щоб мої роботи опинилися на такій колективній виставці… Один критик ними зацікавився. Хочеш глянути?
Він витягнув мобілку й показував картину за картиною.
Лінка дивилася на його спину, плечі, і думала, що то був хлопець, який їй так подобався, з яким вона була настільки близькою, що ближче годі уявити. Той, кому вона прагнула подарувати весь світ.
— Гарні, — тільки й сказала.