— Дякую, — він аж розчервонівся від задоволення.
Тепер Лінка чекала. На якесь питання, якусь обітницю. Але не дочекалася.
— Ну, то не пропадай. Сама розумієш… — сказав він, і вона вже збагнула, що Адріан збирається піти, що насправді його тут мов і не було взагалі.
Про що йому йшлося? Щоб вона повідомила, коли народиться дитина? «Сама розумієш…» Господи, який же він кретин.
— Я вже мушу йти, — пояснив він. — Святвечір…
— Звичайно.
І пішов, а Лінка подумала, що це найкраще з усього, що він зробив упродовж цих відвідин. Нарешті собі пішов.
— Ну, і що? — мама з Адамом повернулися відразу, щойно Адріан попрощався.
— Нічого. Привіз якісь подарунки. Тітка купила. І сказав, щоб я не пропадала й повідомила, цитую: «Ну, сама розумієш…»
Мама зітхнула.
— Може, він ще передумає, — сказав Адам. — Хлопці часто бувають незрілими, він просто ще замолодий…
— Не треба мене втішати. Передумає або й ні. Я на це не маю жодного впливу.
— Єдине, на що ти маєш вплив, то це перейматися цим чи ні, — розсудливо зауважила мама. — То краще не переймайся.
Лінці здавалося, що вона не переймається. Справді. Адже минуло стільки часу! Чому ж тепер вона відчувала такий смуток? Такий жаль до себе самої? Адже вона вже давно змирилася з тим, що між ними все скінчено. Та передусім… чому була з ним такою ґречною? «Вип’єш чогось?» «Як тобі подобається Лондон?» Замість приємної бесіди вона б мала дати йому ляпаса. Принаймні це. Каська на її місці… Та вже ж, вона знала, що б зробила Каська.
Упіймала поглядом свою фігуру в дзеркалі на дверцятах шафи й подумала, що він її спотворив. Спотворив і покинув. Саму, вагітну, без допомоги, без підтримки. Це не був страшний сон, якесь видіння, сумніви, щось, чого ми часом боїмося, але що ніколи в житті не стається. Це було насправді.
Раптом Лінка зрозуміла, що десь углибині душі, аж дотепер, вона весь час сподівалася, що він до неї повернеться. Що вона лише так казала, наче змирилася. А насправді… Узяла до рук маленьку дерев’яну фігурку, колись ним подаровану. Три мудрі мавпочки. Нащо я їх досі тримаю? І раптом відчула ненависть до мавпочок. Дурні почвари! Одна не бачить, друга не чує, третя нічого не каже! Так, як і вона! Не бачить, що це справді кінець! Не чує дурості власних думок, які нашіптують їй, що, може, колись усе зміниться! А передусім нічого не каже. Блін, вона йому навіть сцени не влаштувала! Лінка раптом відчула, що мусить знищити мавпочок. Просто мусить. Ударила фігуркою по столу, але, звісно, від стільниці відпорснула фарба, а фігурка залишилася неушкодженою. Лінка голосно вилаялася. На щастя, удома нікого не було, мама щойно подалася до крамниці. «Треба їх спалити, — подумала Лінка. — Причому негайно!» Вийшла на балкон і спробувала підпалити фігурку сірниками, але було вітряно й холодно. Ех, марна справа! І раптом сяйнула думка. Сміттєпровід! Так, ось, де ваше місце! Вийшла із квартири й роззирнулася, на щастя, жодної цікавської сусідки поблизу не було. Газети. Газети й сірники! Лінка відкрила сміттєпровід, вкинула кілька газет, вогонь шугонув догори, ніби тільки й чекав, щоб пожерти дурні фігурки! Укинула мавпочок до вогню й постояла, доки ті згоріли. Дерево швидко спалахнуло. Коли від мавпочок залишилися обгорілі кукси, Лінка все, разом із попелом, скинула вниз.
— Ідіть під три чорти, бісові мавпи! — голосно проказала Лінка й знічено повернулася додому, бо в будинку засмерділо смаленим, і вона злякалася, щоб хтось із сусідів, бува, не зателефонував пожежникам.
Їй трохи полегшало, але не надто. Не настільки, щоб вона заспокоїлася. Цього було замало. Треба знищити щось іще. Усе знищити. Усе, що їх колись єднало. Лінка почала роззиратися довкола кімнатою й викидати із шухляд усе, пов’язане з Адріаном. Чому вона додумалася до цього лише тепер?
Його кляті мейли з Лондона.
Подерла на клапті й викинула до смітниці.
Фотографії. Усі їхні спільні фотки.
Ще дрібніші клаптики.
Перстеник, якого вона колись злякалася, чи не на заручини він часом, але виявилося, що то лише так собі, щоб просто носити.
Мало не жбурнула його у вікно.
А потім подумала, що це погано. Що хтось знайде й надягне і, може, матиме погану карму? Авжеж, краще спустити його в унітаз.
Паскудний кардамон до кави.
О, це якраз можна й у вікно викинути. За мить кардамоновий туман уже розвіявся за вікном, мов прах покійника.
Дерев’яний лебідь з моря?
Лінка завагалася. Ні, лебідь ні. Це вона його знайшла. Йому він ніколи не подобався.
Залишилася тільки одна річ. Лінка видерлася на ліжко й зняла зі стіни картину. Свій портрет. Чудовий портрет.