Рука затремтіла.
Вона так довго думала, що це найцінніше, що в неї є.
Свідчення його кохання.
Пригадала, як розгортала цей дарунок у свій день народження. Яка вона була щаслива. Скільки емоцій, скільки почуттів крилося в цьому портреті. Як вона ним дорожила. Але тепер розуміла, що мусить його знищити. Бо інакше весь час житиме марними надіями. Весь час віритиме в це кохання, яке було й минуло, як літо. Як ті кілька липнів, серпнів, що їх вони провели разом, сподіваючись, що так буде завжди.
Узяла зі столу ножиці й устромила просто у своє око на портреті. Ні. Навіщо себе ранити? Адже це її обличчя.
Проте таке, яким він його бачив. Лінка не хотіла, щоб існувало обличчя, бачене його очима. Його почуттями, яких більше немає.
Розвернула портрет і заходилася методично різати, через середину, і збоку, а тоді наступила ногами на раму й поламала її на кілька шматків. Усе зібрала й викинула в сміттєпровід. На щастя, сморід горілого став уже менш відчутним.
Повернулася додому, зачинилася у своїй кімнаті й гірко розридалася. Плакала так невтішно, що невдовзі весь светр був мокрим. Але плач припинився так само несподівано, як і почався. І тоді Лінка відчула себе вільною.
— Не знаєш, що так смердить у коридорі? Обід комусь згорів чи що? — запитала мама, яка невдовзі повернулася із крамниці.
— Гадки не маю, — збрехала Лінка. — Мабуть, що так.
«Усі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещасна родина нещаслива по-своєму». Так писав Толстой в «Анні Карениній». Але, мабуть, міг би написати, що всі щасливі святвечори теж схожі. А кожен невдалий — невдалий по-своєму.
Лінка зустрічала святвечір як завжди: з мамою, Адамом і Каєм. Цього року приїхала ще й краківська бабуся. Мабуть, якби не вона, то святвечір виявився б цілком вдалим. А так… Проблеми почалися, щойно бабуся з’явилася.
— Ну, і що ти тепер робитимеш? — глянула вона на онуку з-за своїх незмінних окулярів. Бабуся носила їх завжди і, хоч іноді міняла скельця, та все ж зберігала вірність одній-єдиній моделі оправи із грубої чорної пластмаси, яка надавала її обличчю виразу похмурої сови.
— Перевела собі життя, — невгавала вона. — Дитина — це відповідальність, а ти ще сама дитина.
— Облиш її, мамо, — мовила Єва Барська. — Ми впораємося.
— Упораєтеся, упораєтеся. Ти сама собі насилу раду даєш, а ще матимеш проблеми…
— Мама мені допоможе, — заявила Лінка.
— Авжеж. Допоможе.
І зітхнула, мовби тримала на своїх плечах весь світ, а тоді заходилася методично краяти цибулю.
— Принаймні приготую вам їсти. Поріж цього оселедця.
— Але я вже приготувала оселедця, — зауважила Лінка.
— Приготувала. Приготувала. Хіба ти щось умієш?
І тоді Лінка не витримала. Поклала цибулину на столі, щосили стримуючись, щоб не жбурнути нею в бабусю. І просто собі пішла геть. Згодом, уже з кімнати, чула, як мама прохала бабусю, щоб та залишила її в спокої.
— Звичайно. Найкраще, якби я взагалі зникла, — образилася бабуся.
«О, — подумала Лінка, — це справді було б найкраще».
До святвечірнього столу вона сіла похмура, і не допомогло, що саме її оселедця Адам хвалив найдужче, ані те, що під ялинку вона отримала дуже цікавий набір, «Довідник випускника» з математики й три пачки памперсів «Newborn». Настрій був зіпсований. Лінка досі переживала зустріч із Адріаном і цю химерну розмову, яку обоє провадили. Знищивши подаровані ним речі, вона хіба що ненадовго відчула полегшення. Але смуток залишився.
За солодким бабуся знову продовжила свою тираду, придивляючись до Лінчиного живота:
— Отак воно зараз буває. Дітлахи бавляться в сім’ю. В Англії відсоток неповнолітніх матерів просто вражає…
— Ніяка я не неповнолітня. Я доросла, — буркнула Лінка.
— Яка там доросла. Доки на себе не заробляєш — ти не можеш уважатися дорослою! Ну, і скажи мені, чому татусь дитини нею не цікавиться? Принаймні платить гроші?
— Бабусю!
— І що хорошого ти зробила? Уся родина через тебе опинилася в скрутній ситуації!
І тоді Лінка справді не витримала. Вона хотіла вийти, утекти, емоції в ній аж вирували. Підхопилася, мов солдат, і звернулася до бабусі. І навіть забула, що Кай усе чує, а при ньому краще стриматися.
— Блін горілий! Ти від мене відмахаєшся чи ні? Стільки в тебе цікавих питань! То і я тебе про дещо запитаю, Та? Чому ти тоді не допомогла моїй мамі? Чому покинула її саму? Чому дозволила…
— Замовкни! — гримнула бабуся.
— Ні, я не мовчатиму. Мама не бажає про це говорити, то, може, ти розповіси, га?
— Халінко, не треба, — попрохала мама. — Не ятри старих ран…