Дійшов до костьола й за мить уже з усіма разом співав колядку. «Народився Бог предвічний…»
Перевів подих. Буде те, що має бути. Він намагався, Господь свідок. Але Адріан вільна людина. Він його син, та не його клон і не його продовження. Адріан вільний обирати. Нехай робить, як уважає за потрібне. А він постарається бути порядним і чесним. І любити це дитя за них обох.
Наталія й Азор загалом уважали святвечір вдалим. Щоправда, проводили вони його не разом, але це не заважало їм годинами балакати телефоном. Мама Наталії не дуже звертала на це увагу, бо весь час базікала зі своїми подружками і, попри всі свої запевняння, аж ніяк не потребувала доньки для повного щастя. Те саме стосувалося й Азора: усі займалися його сестрою, а він міг робити, що йому заманеться. Хлопець був задоволений, бо, як і щороку, отримав купу грошей від родичів. Треба подумати, на що їх призначити. От тільки він так страшенно сумував. Усе-таки розмови телефоном та есемески — це замало. Він сумував за її доторком, запахом її волосся, її лукавою усмішкою, коли вона без жодного слова присувалася до нього, а він обіймав її так міцно, що здавалося, наче їхні серця зливаються й б’ються в єдиному ритмі. Азор рахував дні, бо рахувати було що! Наталія поїхала лише позавчора, і він відчував, що просто не витримає цієї розлуки. Бо як? Аж до Нового року? Це жахливо, це нестерпно.
Каська не була ні в кого закохана, і зізнавалася собі, що їй це навіть підходило. Вона вже встигла розкохатися, Міхал залишився в минулому, а нікого іншого в неї не було. Тож у зв’язку з цілковитою відсутністю родинних і любовних непорозумінь Каська провела святвечір спокійно, об’їдаючись і дивлячись серіали. Вона не думала про навчання, виші й малювання. Просто відпочивала. Лише наступного дня свят узялася за щось серйозно, але головно тому, що батьки поїхали до тітки, удома нікого не було й не доводилося критися перед матір’ю зі своїми малюнками.
Спокійно було й в Оскара. Батька він уже відвідав раніше, і тепер сидів з мамою за столом. Вони розмовляли, але мама поводилася якось дивно, а вираз її обличчя був загадковим. Проте це не віщувало нічого поганого. Зрештою, таємниця таки з’ясувалася.
— Я із деким познайомилася. І хотіла тобі сказати, — мама поклала оселедця собі, а тоді синові. І він навіть не заперечував, мовляв, давно не дитина й може сам собі взяти.
— Ти?
— А чому би й ні? Ти вважаєш, що я занадто стара?
— Та ні, але… — Оскар геть знітився. — Як ти з ним познайомилася? Де? Хто він?
— Ой, годі тобі! Щоб так стару матір допитувати, — засміялася вона. — Просто… я принесла йому каву. Так і почалося. Він приходив до «Мишок».
— І довго це триває? — Оскар проковтнув слину.
— Досить довго, щоб я могла тобі сказати.
— Я радий за тебе, — сказав хлопець. Але звучало це якось непереконливо.
— Не схоже, що ти справді радий. Та не хвилюйся. Кожен має право закохатися.
— І ти в нього закохана? — якби Оскар їв тепер, приміром, рибу по-грецькому, він би точно подавився кісткою.