— То, може, не думай забагато, — порадила Наталія. — Чимало лихих речей береться якраз із такого думання. І це лихе в тобі, а не в мені. Розумієш?
— Ну… мабуть, так.
— Як сталося, що ти приїхав? — змінила вона тему.
— Мені подарували купу грошей на свята. У нас завжди так буває. Дарують бабки. Минулого року я купив собі класний об’єктив. А цього року, коли мене спитали, що я собі куплю, ну, тобто яку мрію реалізую, я подумав, що в мене одна-єдина мрія. Бути з тобою. Мама поставилася підозріливо, але ж я дорослий. Ми ж дорослі, правда? І я купив квиток на ранковий поїзд. І ось я тут.
— Я дуже рада, — сказала Наталія. — Де ти зупинився?
— А, це таке дешеве помешкання. Там не так гарно, як тут. У старої горянки, — усміхнувся Азор. — Та найважливіше, що там широке ліжко…
— Азоре! — дорікнула дівчина.
— А що таке? Усі люблять гарно виспатися! — захищався він. — То що? Йдемо гуляти? Чи ти відразу хочеш побачити мою кімнату?
— Прогулянка, глінтвейн, а потому відвідини пансіону в горянки.
— Не певен, люба, чи це місце можна назвати пансіоном… Але ходімо.
Оскар залишився сам, і йому це навіть подобалося. Та після двох днів, проведених у самотності, він раптом запрагнув із кимсь зустрітися. Але з ким? Усвідомив, зрештою, не вперше, що у Варшаві він ні з ким не потоваришував. Крім Лінки. Подзвонив до неї.
— Прийдеш на матьоху? — запропонував.
— На матьоху? — здивувалася дівчина, ніби вони досі не вчилися разом цілими годинами.
— А що? Думаєш, що вже всі розуми поїла, і більше нічого тобі не треба?
— Та ні… Просто якось мені не хочеться.
— Ти що! Не вірю, — дражнився Оскар. — А чого ж тобі хочеться?
— Ну, не знаю. У кіно, наприклад, хочеться.
— Ну, то ходімо.
— Та ну, не знаю. А ти не соромитимешся?
— А чого 6 я мав соромитися?
Про що це вона?
— Розумієш, я виглядаю, як бегемотиха. І єдине, що на мене ще налазить — це шуба пані Стасі!
— Знаю, — засміявся він. — Я вже бачив. Нормально. Можемо ввечері піти. Як стемніє…
— Оскар!
— Що? Це ж твоя була ідея, щоб я соромився.
Вони пішли на якусь комедію, і це виявилося дуже приємно. Лінка подумала, що добре почувається поруч із ним. І це просто щастя, що Оскар у Варшаві. Наталія поїхала з міста, Каська теж. Лінка страшенно нудьгувала.
— А що ти робиш на Новий рік? — запитала вона, поглинаючи останній шматок піци (бо після кіно вони пішли до піцерії) з пармською шинкою та руколою. Лінка б радо ум’яла ще одну таку.
— Нічого, — відповів Оскар. — Мене ніхто не запросив.
— І мене.
— А твої подруги?
— Обидві поїхали з Варшави. А решта… я зараз така незручна. Не п’ю алкоголю, із цим животом узагалі не дуже приваблива. Знаєш, я просто ходяча ілюстрація з підручника сімейного життя. Така собі пересторога перед незахищеним сексом. Нікому таке не подобається.
— Припини. Як на мене, ти із цим животиком дуже кумедна.
— Ну, знаєш!
— А що? Ти схожа на живого Мумі-троля.
— Дякую!
— Ну й апетит у тебе!
Її піца давно зникла, і Лінка, подумавши, замовила ще сирник із морозивом. Друга піца — це вже занадто, а бажання поласувати солоденьким кожному зрозуміле.
— На жаль. Боюся, що малюк вимагає жерти. Невдовзі я перетворюся на справжню шафу. Точніше, уже перетворилася.
— Це лише живіт. Усе потім зникне, — утішив її Оскар.
— А як там романтична поїдка твоєї мами? Вона тобі дзвонила?
— Так, один раз. Здається, у неї все дуже непогано.
— Ну, дивися, як класно. Впродовж кількох місяців вона знайшла роботу і любов.
— Ага. Я й не сподівався.
— Ну ж бо, а чого так невесело? Ти з ним узагалі знайомий?
— Авжеж. Та ні, схоже, що він непоганий. Але я боюся. Розумієш, це таке середовище. Усі музиканти п’ють.
— Якби твоїй мамі заманулося випити, вона б це зробила незалежно від середовища.
— Та воно так. Просто, коли щось близько, то це спокушає. А крім того… Якось це незвично. Ну, тобто, що мама з іншим чоловіком.
— А чому?
— Не знаю. Може, просто всього виявилося забагато. Забагато й зашвидко. Іноді мені здається, що я не встигаю за власним життям.
— Ну, мені ти цього можеш не казати, — засміялася Лінка. — Іноді життя змінюється так несподівано, правда? Можна взагалі не сподіватися змін, а вони просто настають — і все.
— Загалом я люблю зміни, — замислено відповів Оскар. — Уяви: через рік ми всі будемо вчитися в різних вишах, кожен піде своїм шляхом…
— Ну, мій шлях давно відомий, — сумно відказала Лінка. — 3 візочком. Доріжкою в парку…