— А навчання? — запитав Оскар.
— Не знаю. Мама наче й казала, що вони мені допоможуть, але як? Я оце щойно замалим бабусю не прикінчила, тож бабуся відпадає. Зрештою, я ніколи не сподівалася, що вона допоможе…
— Як це: замалим не прикінчила бабусю?
І Лінка розповіла йому все.
— Ти в неї була?
— Ні, мені соромно. Я їй стільки наговорила, що в неї мало інфаркт не стався.
— Ти повинна до неї піти!
— Я подумаю.
— Піди, вона зрадіє. А якщо й ні, то ти принаймні знатимеш, що зробила все можливе.
— Мабуть, ти правий, — зітхнула Лінка й посмутнішала. Якось вона геть пригасла, проте відчувала, що Оскар правий. Треба перевідати бабусю; Нині вже запізно. Піде завтра вранці.
— А на Новий рік… може, до мене завітаєш?
— Не знаю, чи не залишуся з Каєм, — відповіла вона. — Але ти можеш прийти! Влаштуємо собі дитячу вечірку. З дитиною та ще й другою в животі.
Оскар усміхнувся.
Краще вже дитяча вечірка, ніж нидіти самому вдома.
Лінка постукала до палати номер п’ять, де лежала бабуся і, не почувши відповіді, увійшла. У руках тримала торбинку з мінералкою, мандаринками й шоколадом. Усе купила мама, яку Лінчина ідея дуже втішила.
— Тільки більше її не серди, — попередила вона.
— Та вже ж! — відповіла донька. — Я мовчатиму як риба, обіцяю!
Старенька лежала під крапельницею. Окуляри зняла з носа й виглядала геть беззахисною. Але не спала. Підвела очі на онуку.
— Доброго дня, — заговорила дівчина. А потім подумала, що це якось занадто сухо. От тільки вона геть не знала, із чого почати.
— Доброго дня.
— Я прийшла… попросити пробачення. Бабусю, я завжди кажу зайве. Я не хотіла так тебе розхвилювати. Розумію, що втручаюся не у свої справи, та я просто хотіла зрозуміти. Але більше не буду. Мабуть, ти мала на те причини… Ти тут сама лежиш? — роззирнулася палатою.
— Наразі так. Сусідку відпустили додому. Завтра вона повернеться.
— Як ти себе почуваєш?
— Зі мною все добре. Не розумію, навіщо вони мене тут тримають. Зробили аналізи, кажуть, що все гаразд. Але зараз свята, тож виникли якісь проблеми з випискою.
— Зіпсувала я тобі Різдво, — мовила Лінка. — Пробач мені. Якби я знала…
— Атож, усі вважають мене монстром. А в мене теж є почуття. І я теж… не хочу повертатися до минулого.
— То не повертаймося.
— Але не думай про мене так. Що я лиха. Скажу тобі одне: якби я могла, то напевне допомогла б твоїй мамі. Тоді ситуація склалася так, що це було неможливо. І годі про це. Ніколи більше мене не розпитуй, добре?
— Добре, — кивнула головою Лінка. — А тепер… може, тобі чогось треба?
— Знаєш, що? Я б чаю випила. Там, у коридорі, є чайник, а ось тобі чашка. У лікарні найбільше хочеться гарячого чаю.
Старенька пила гарячий чай і думала про своє життя. Про те, що люди повсякчас роблять якийсь вибір, і не завжди правильний. Та гірше, коли нічого не роблять, хоч мали б. Сама вона вважала, що немає сенсу повертатися до минулого. Що було — те було. Щось вона зробила, чогось ні — нічого не вдієш. Вона собі вибрала чоловіка. Слухняність і обов’язок. Ось, як вона це розуміла. І знала, що це був найгірший вибір у світі. Але не можна його зрікатися. Людина сама перетворюється на той вибір і мусить із цим жити, цього не зміниш, як не можна змінити кольору очей чи форми носа. Решта… перепросини, самобичування — це лише втеча. А взагалі… Взагалі вона просто жила…
— Ну, як там бабуся? — запитала мама.
— Добре. Її мали б виписати але лікаря немає чи що. Схоже, що з нею все гаразд. Мамо… І ти мене теж пробач. Я завжди бовкну щось зайве. Просто я не витримала, бо вона чіплялася…
— Ти ж знаєш, яка бабуся. Але й у неї було нелегке життя.
— Чому?
Єва зітхнула. Вона не знала, що можна розповісти доньці, а що ні.
— Ти дідуся пам’ятаєш?.
— Ну, не знаю… не дуже, — відповіла Лінка.
— Може, воно й краще. Він був… він важка людина. Бабусі з ним жилося нелегко. Мабуть, тому вона така, яка є.
— А що з ним було не так? — допитувалася Лінка.
— Ет, не варто про це.
— Неправда, мамо. Це ти така, яка є. Мені здається, що не можна постійно всього приховувати. Я хочу знати. Зрештою, це мої гени, хіба ні?
— Що ж, сподіваюся, що ти не надто багато від нього успадкувала… Усе через війну. Він був малим хлопчиком, коли втратив усе. А коли виріс, спогади повернулися. Почалися різні нав’язливі ідеї… А з рідними… він був просто дуже суворим.
— Суворим? Тобто?
— Ну, як би тобі пояснити… завжди все мало бути так, як він хоче.
— А чому ж він тоді поїхав звідси?