Лінка йшла до школи, ніби на страту. Нині мали оголосити результати пробних випускних. Боже, вона сподівалася, що склала, і їй не буде соромно.
— Привіт, Зузка, — помахала рукою однокласниці. — Як справи?
— Бувало й краще. Диви-но, з’явилася інфа в інтернеті, — Зуза почала читати вголос. — Цього року… узяла участь 161 тисяча учнів… Господи, оце стільки випускників? Кошмар. Навіщо нас стільки? Це що, перед війною якоюсь, що нас так багато?
— Читай, Зузо!
— Та що читати? Думаєш, тут твої результати будуть? Гаразд… Аж сорок п’ять відсотків учнів не склали одного іспиту…
— Це про мене, — сказала Лінка.
— А от мене це не стосується. Бо я точно не склала двох або трьох.
— Припини!
— Найскладнішою для учнів виявилася математика. Аж шістдесят чотири відсотки нескладених іспитів стосувалися цього предмета…
— Тобто понад шістдесят чотири відсотки не склало матьоху? — здивувалася Лінка.
— Ні, ти що. Щойно було, що сорок п’ять.
— Нічого не тямлю. Не можна писати по-людськи?
— Середній по країні результат з математики становить двадцять шість відсотків.
— Слабо! Але мене це якраз тішить, бо не тільки я почуваюся дебілкою.
— А середній…
— Ні. Годі. З мене досить, я більше не витримаю. Зузо, читай собі тихенько, окей? Мені аж голова розболілася.
Вони вже були в школі, уже бігли до класу, уже мали за мить дізнатися свої результати.
Лінка не вірила власним очам. Тридцять один відсоток з математики. Гаразд, може, це й на межі, але удвічі більше, ніж попереднього разу! Вона усміхнулася Оскарові, який, звичайно, лідирував і з усього отримав найвищий бал. Але вона йому не заздрила. Нехай радіє! У неї теж були класні результати з польської мови й літератури, непогані з англійської, але математика тішила її найдужче.
— Це завдяки тобі, — сказала вона.
— Ну, це ще не добре, але буде краще, — пообіцяв Оскар. — Нам треба частіше зустрічатися.
— Як це: «не добре»? — образилася Лінка.
— Ну, бо ти маєш написати так, щоб було п’ятдесят чи й шістдесят відсотків, ти на це здатна, чесно. А не тридцять, мов якийсь недоумок!
Лінці зробилося прикро. То він її вважає недоумкуватою? Дурепою? А вона так раділа! Ідіотка.
Лінка нічого не сказала, затамувала сльози й вийшла.
Класно, нічого не скажеш. Вона дурепа, а крім того… невдовзі «стоднівка», а в неї немає чого надягти.
У припливі розпачу Лінка поїхала на вулицю Нобеля. Вона знала, що пані Стася вміє шити. Сподівалася дорогою зазирнути до найближчого секонд-хенду. Може, там знайдуться якісь вечірні сукні. І пані Стася могла б таку сукню перешити, щоб та краще лежала. На жаль, хоч вона й пішла не до одного секонду, а до двох, Лінка не знайшла там нічогісінько, у що могла б влізти. Розчаруванню не було меж. Але до стареньких вирішила все-таки завітати. Після всіх цих пошуків вона страшенно зголодніла, а в них завжди було що попоїсти.
Розповіла пані Стасі про свої проблеми із платтям, і та негайно заходилася витягати із шафи відрізи тканин.
— Нічого ти, дитино, не купиш, бо все лежатиме зле. Тут потрібен особливий крій. Ось, із цього пошиємо, — мовила пані Стася, витягаючи рожево-золоту тканину. — Ти виглядатимеш, як принцеса. Має бути так… під грудьми резинка, а далі вкладається складками. М’які складки, і багато. Сукня не може бути штивною. Так, ця тканина підійде, вона спадає, як і треба. Почекай, я зніму мірку. Коли цей ваш бал?
— За два тижні.
— То треба буде трішки додати. Бо живіт виросте. Слухай, зробити так, аби не було помітно, що ти при надії, не вийде, але виглядатимеш чудово. Побачиш! Ти дуже гарна. А вагітність лише додає тобі вроди. Ти просто квітнеш!
— Я товста, — мало не плачучи відповіла Лінка. — Усі з мене сміються. А Оскар каже, що я дурепа, бо склала пробний з математики на тридцять відсотків.
— То ти, мабуть, не склала? — поцікавився пан Антоній. — Лише тридцять відсотків?!
— Тепер цього досить, щоб скласти.
Пан Антоній похитав головою.
— Які дивні настали часи, — мовив він. — Коли я вчився, то на трійку треба було розв’язати принаймні половину завдань. А ти точно здатна на більше.
— З мене кепкують, бо я товста й дурна, — продовжувала Лінка жалібним тоном.
— То перестануть, коли прийдеш у пошитій мною сукні, — втішила її пані Стася. — Ага, і шиємо до землі, бо взуття має бути без підборів, пласке, зручне. На шпильках не підеш!
— Та вже ж, що ні, — Лінка уявила собі, як вона похитується зі своїм животом на високих підборах. Картина й справді була прекумедна. Мабуть, вона відразу б гепнулася. — У мене є балетки. Золоті. Якраз підійдуть.