— Тим більше, що нас двоє, — додала Домініка.
— Ви що, така забава буває раз у житті. Ну, хіба що з’являться наступні діти!
— Умгу. Точно не дуже скоро, — відповіла Лінка.
— А може, узагалі однієї дитини досить? — озвалася Домініка. — Бо ця вагітність — це якийсь кошмар. Спершу ригачка, потім уже ніби добре, якийсь місяць, а тоді починається? То не можеш спати, бо незручно, то не можеш учитися, бо мозок страйкує, не можна далеко ходити, бо втомлюєшся…
— Я вже мовчу, що навіть пива не вип’єш, — засміялася Мажена.
— І сирів із пліснявою не можна!
— І непросмажених стейків. Щоправда, я ніколи їх не їм, але, може, мені б захотілося.
— Ой, добре вже. Знаєте, що? Потім ніби й більше всього можна, зате життя неймовірно ускладнюється. Хай що ти збираєшся зробити — перша думка про те, хто залишиться з дитиною.
„О Боже“, — подумала Лінка. Саме цього вона боялася найдужче. Не того, що буде зараз, навіть не пологів. А того, що станеться потім.
— Ну, все майже готове, — усміхнувся Оскар, показуючи Лінці її нову кімнату. Він від самого ранку складав і збивав, а тоді фарбував соснове ліжко в білий колір, бо так хотіла Лінка.
— Чому жінки люблять білі меблі? — поцікавився він. — Моя мама теж має до них слабкість.
— Бо вони оптично збільшують приміщення. Начебто, — засміялася Лінка. — Схоже, що деякі кімнати важко збільшити. Приміром, цю. Та однаково… ні, це просто клас!
— Ну, тоді закругляємося. Наразі доведеться тобі спати в братовій кімнаті. Фарба начебто й не токсична, але тут усе ще мокре.
Кай з Адамом каталися на лижах. Лінка залишилася тільки з мамою. Дівчина подумала, що, може, подзвонить мамі, похвалиться, що все готове, але мобільник мами розрядився.
Лінка подумала, що, тим часом варто зняти штори й випрати їх.
— Не роби цього сама, — вигукнув Оскар. — Ти здуріла?
Справді, вона геть забула, що цього не можна робити, і вже збиралася вилізти на стілець. Оскар зняв її старі штори з візерунком, який Лінці давно розподобався, і дівчина подумала, що із задоволенням купила б нові. Ну, але грошей катма. Тому доведеться випрати старі. Лінка простягнула руки до штор і… і раптом відчула дещо дивне. Впісялася вона чи що? Лінку аж у жар кинуло. Оскар помітив вираз її обличчя. А тоді глянув нижче.
— Ой матінко, — тільки й сказав.
Мама не брала трубку.
— Подзвони до неї на роботу чи що, — запропонував Оскар.
— Я номера не знаю.
— Чекай, як зветься фірма?
Знайшов її в інтернеті, і Лінка зателефонувала, але тільки й дізналася, що мами немає на роботі, бо вона на переговорах із партнером. Невідомо де й хтозна, коли повернеться. Отож дівчина лише попрохала, аби мама до неї зателефонувала. А тоді звернулася до Оскара.
— У мене перейми.
— Перейми?
А й справді, Оскар же не ходив до школи для вагітних. І не знав, як проходять пологи, бо звідки?
— Ну, коли народжують, то мають перейми. Почекай, я перевірю, як часто.
Кілька хвилин вона тримала в руках телефон і дивилася на екран, а тоді скривилася. Нова перейма.
— Дуже боляче? — захвилювався Оскар.
— Ні… трохи… Але перейма триває хвилину. І вони кожні кілька хвилин. Схоже, що треба їхати до пологового.
— Як? А твоя мама?
— Що ж, передзвонить і приїде.
— Може, зателефонуй до батька.
— Тобто до Адама? Не приїде ж він з гірськолижного курорту на мої пологи. Ні, я взагалі не турбуватиму їх. Немає сенсу. Поїдеш зі мною?
— Я? — злякався Оскар.
— Ну, а хто? Зараз викличу таксі. Поїдемо на Мадалінського. Та спершу мені треба прийняти душ і переодягтися. Почекай.
Лінка була така спокійна. На диво спокійна. Наче не народжувати збиралася а, скажімо, готувалася піти в гості. Навіть голову помила, бо сказала, що в лікарні це, мабуть, складно буде зробити. Переодяглася у спортивний костюм. Велика валіза, у якій було все необхідне для неї й дитини, давно чекала в кутку. До торбинки Лінка поклала течку з аналізами й набрала номер служби таксі.
— Алло. Доброго дня! Я хотіла замовити та… — й урвала, бо її пронизав біль, і вона не могла говорити. Оскар усе зрозумів і перейняв слухавку..
— Таксі, — договорив він і продиктував адресу.
І вони поїхали.
Оскар, звичайно, не був до такого готовий, і його аж млоїло від страху. Іще вдома, коли все почалося (а що буде, коли вони не встигнуть до пологового?), тоді в таксі (а що, коли вона тут і народить?), потім у лікарні (що далі?). Щоправда, краще вже перебувати тут, де принаймні є лікарі та медсестри й відомо, що нічого поганого не станеться. Але він не знав, що йому робити. Хотів лише, аби нарешті прийшла її мама. Лінка сказала, випередивши його запитання, між двома переймами: