— Ти тільки їм нічого не кажи. Бо ще подумають, що ти мій чоловік, — захихотіла.
— Але… я не знаю, чи…
— Слухай. Це, мабуть, триватиме кільканадцять годин. Бо зазвичай так і буває. А я не хочу залишатися зовсім сама. Ну ж бо, не будь таким переляканим, бо мені тебе аж шкода. Прийде мама — то собі підеш.
Мабуть, вона мала рацію. Не міг же він просто собі отак піти й покинути її.
А мама досі не брала трубку.
За годину прийшла медсестра, щоб оглянути Лінку. Оскар вийшов.
— Кажуть, що чотири сантиметри, — повідомила Лінка. — Непогано!
Непогано? Непогано? Тобто вона зараз народить?
— Що це за сантиметри?
— Має бути десять. Розкриття. Розумієш… такі магічні… гм… ворота. Я так Каєві пояснювала. Це як „Сезаме, відчинися!“.
Господи. Він уявив це собі — і йому зробилося зле.
— Але болить дедалі дужче. От блін! А-а-а.
У палаті був великий м’яч і ванна з душем. Лінка стрибала на тому м’ячі, бо це приносило полегшу. Виглядала вона дуже кумедно.
— Ти схожа на велику Мумі-маму на м’ячі, — засміявся Оскар.
— Дуже смішно. От побачиш, невдовзі я знову буду красунею.
— Ти й так красуня, — вихопилося йому, і Оскар засоромився, але Лінка явно думала, що це такий собі комплімент, аби втішити.
— Звичайно. Передусім я товстелезна.
— Не товстелезна, а вагітна.
— Хай там як, а я радію, що позбудуся цього баласту.
А тепер, мабуть, піду під душ.
Оскар позадкував, даючи пройти Лінці але не помітив, як перекинув якийсь штатив. І тут прийшла акушерка й суворо глянула на хлопця.
— Ех, татусі-татусі, — сказала вона. — Обережніше треба!
Вона здавалася сердитою, але міміка свідчила про неабияке почуття гумору. Медсестра підняла штатив, насварилася на Оскара пальцем і вийшла.
— Ота молодша акушерка сказала, що можна взяти м’яч в душ. Як гадаєш — це гарна думка чи ні?
— А мені звідки знати? Якщо вона так сказала…
— Ну, гаразд, тоді я зникаю.
Доки Лінка була під душем, Оскар спробував знову додзвонитися до її мами. Марно. Абонент тимчасово недоступний. Хлопець зітхнув. Немає ради.
І раптом почув крик.
— Ой! Рятуйте!
— Боже, що там із тобою? — вигукнув Оскар.
— Не заходь, не заходь!
Оце так. Вона там що, вже народжує?
— Піди по якусь санітарку й скажи, що я тут влаштувала потоп.
— Потоп?
— Так, тут по кісточки води.
Оскар полегшено засміявся. Краще вже це, аніж щось справді серйозне.
Прийшла якась молода дівчина зі шваброю. Навіть не вилаяла Лінку, лише головою похитала.
— Де це бачено, щоб м’яч класти під душ! То він і закрив отвір.
— Але акушерка сказала…
— Ой, діти, діти, — знову похитала головою санітарка. І глянула на Оскара.
— Отак воно, коли діти народжують дітей. Безвідповідальність.
— Але я…
— Нічого не кажіть. Займіться краще дівчиною.
Оскар захихотів, коли та вийшла. Загалом усе ставало кумедним, якби, звісно, не було дуже серйозним. І якби Лінка не плакала від болю.
Виявилося, що розкриття вже сім сантиметрів, і можна вколоти знеболювальне. Ну, на це він уже точно не хотів дивитися. Устромляють голку в хребет, бр-р-р. Коли група анестезіологів вийшла з палати, і Оскар повернувся, то побачив Лінку вже геть іншою.
— Уже нічого не болить.
— Клас, — зрадів той. — І що тепер?
— Нічого. Чекаємо, — знизала Лінка плечима. — Слухай, пробач, що так вийшло. Я не хотіла тебе в це втягати, але точно б здуріла, якби залишилася сама, — тепер вона говорила вже спокійно. Геть інакше, ніж досі. — Постався до цього, як до… жарту. Спробуй відчути, як воно — стати татком, хе-хе. Можеш про це написати абощо.
„Жарт, — подумав Оскар. — А й справді“. Якби це була його дитина, то, мабуть, класно знати, що вона от-от народиться. Але ж це не так.
— Принаймні не довелося соромитися, — додала Лінка.
— Соромитися?
— Ну, звичайно. Що в мене немає хлопця.
— А взагалі… він знає?
— Ні. І я не збираюся йому казати. От уже місяць, як він жодного разу не озвався.
— Ти маєш його повідомити.
— Надішлю есемеску, коли маля народиться.
Прилад для вимірювання серцебиття продовжував видавати звук, що нагадував стукотіння коліс поїзда. Серце її дитини.
Атмосфера була якась нудна, сонна.
— Як гадаєш, ще довго? — поцікавився Оскар.
— Не знаю. Пологи можуть тривати навіть добу. В інтернеті я читала, що рекорд — це, здається, тиждень. Та скажу тобі, що я однаково радію, що це скінчиться. Навіть, якщо лише за кільканадцять годин. Бо з мене досить уже цього живота.