- Це я можу зрозуміти,- сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.
Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.
- Ну гаразд,- мовила одна жінка. - Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.
- Я сама,- відповіла Момо з полегкістю.
- Хіба ти зумієш? - допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:
- Мені багато не треба.
Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.
- Знаєш що, Момо,- озвався той чоловік, що починав розмову. - А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,- на одне більше чи на одне менше - хіба не однаково? Як ти гадаєш?
- Дякую,- сказала Момо і вперше всміхнулася. - Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?
Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.
Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла - заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.
А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто - шматочок сиру, хто - пиріжок, а хто - трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято - входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.
Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше - як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше - у неї тепер було багато добрих друзів.
Хтось подумав би, що Момо просто пощастило - зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.
Тож до Момо дуже часто приходили гості. Майже завжди біля неї хтось сидів і гаряче щось їй розказував. Хто не міг прийти сам, той посилав по неї. А тому, хто ще не збагнув, яка вона, усі казали:
- Піди до Момо!
Ці слова помалу-малу стали для жителів прилеглих околиць наче приказка абощо. Так, як ото кажуть: «На все добре!», чи «Смачного вам!», чи «Та бог його знає!», так самісінько тепер повторювали раз у раз:
- Піди до Момо!
Але ж чому? Може, Момо була така нечувано розумна, що для кожного мала добру пораду?
Чи то завжди знаходила саме такі слова, які людей утішали? А чи виносила мудрі й справедливі присуди?
Ні, всього цього Момо не вміла, так само як і кожна дитина.
То, може, вона вміла робити щось інше, що звеселяло людей? Може, вона, скажімо, чудово співала? Чи, там, грала на якомусь інструменті? Або, може, була - вона ж мешкала однаково що в цирку! - неабиякою танцюристкою чи акробаткою?
Ні, не була.
То, може, вона вміла чаклувати? Може, знала якісь чарівні слова, щоб проганяти всі злидні й турботи? А чи вміла вгадувати людську долю?
Ні, зовсім ні.
Як ніхто інший, Момо вміла тільки одне - слухати.
Та що ж тут незвичайного, можливо, скаже хто з читачів: слухати вміє кожен.
Якби ж то!
По-справжньому слухати іншого вміє небагато хто.
Момо це вміла.
Вона вміла слухати так, що й нерозумним людям раптом набігали добрі думки. І не тому, що вона їм щось казала або питала щось таке, що їх на ті думки наводило,- ні, вона просто мовчки слухала - слухала якнайпильніше і якнайщиріше, з найбільшою увагою і співчуттям. Та ще й дивилася на ту людину великими чорними очима, і всяк почував, що в нього несподівано з'являються мудрі думки, яких він досі в себе не знаходив.
Вона слухала так, що безпорадним або нерішучим людям ураз ставало ясно, чого їм бракує. Боязкі почували себе вільними й сміливими. А нещасливі й пригнічені робилися впевненіші й веселіші. І коли хтось гадав, що його життя нікчемне і нікому не потрібне і що сам він - марна порошина на шляху, що його так само легко замінити, як розбитий горщик - коли він приходив і переказував отакі свої думки малій Момо, то, ще й не доказавши до кінця, якимось дивним чином розумів, що він глибоко помилявся, що насправді він, отакий, як є, серед людей єдиний і через те потрібний у світі.
Отак уміла слухати Момо!
Якось до неї в амфітеатр прийшло двоє чоловіків, що на смерть посварилися і не хотіли більше один з одним розмовляти, дарма що були сусіди.
Люди порадили їм піти до Момо, бо не подоба сусідам жити ворогами. Обидва спершу не хотіли, та врешті-таки згодилися.
І ось тепер вони сиділи в амфітеатрі мовчазні й ненависні один до одного, кожен відсунувшись аж на краєчок кам'яної лави, і похмуро дивилися в землю.
Один був муляр, той, що вимурував у «господі» Момо грубку і намалював прегарні квіти. Він звався Нікола і був дужий чолов'яга з чорними закрученими вусами. Другого звали Ніно. Цей був худорлявий і здавався завжди втомленим. Він орендував невеличку пивницю на околиці міста, де здебільшого сиділо двоє-троє літніх чоловіків, випиваючи за цілісінький вечір однісіньку скляночку вина й згадуючи минуле. Ніно і його огрядна жінка також були друзі Момо й не раз приносили їй попоїсти чогось смачненького.
Коли Момо помітила, що обидва посердилися, вона спочатку вагалася, до кого підійти першого. Щоб не образити нікого, дівчинка нарешті примостилась на краєчку кам'яної лави, якраз посередині між обома, і поглядала то на того, то на того, чекаючи, що ж воно буде. На деякі речі потрібен час, а час - то було єдине багатство Момо.
Довго просиділи чоловіки, а тоді Нікола раптом підвівся і сказав:
- Я піду. Прийшов я сюди з доброї волі. Але ти ж бачиш, Момо, як він затявся. Чого ж мені довше ждати? - І справді повернувся, щоб іти.
- Атож, забирайся! - гукнув йому навздогінці Ніно. - Тобі не було чого сюди й приходити! Я ж однаково не помирюся із злочинцем!
Нікола рвучко обернувся, почервонівши з гніву, мов індик.
- Це хто злочинець? - спитав він, вертаючись. - Ну-бо, скажи ще раз!
- Та скільки завгодно! - крикнув Ніно. - Гадаєш, коли ти дужий і нахабний, то ніхто не скаже тобі правди в вічі? То ось я, я тобі скажу! Тобі й усім, кому кортить почути! Що ж, іди сюди, йди вбий мене, ти ж колись уже збирався!
- І добре зробив би! - ревнув Нікола, стиснувши кулаки. - Бачиш, Момо, як він бреше й ганьбить мене! А я ж його тільки за барки взяв та вкинув у рівчак за його корчмою! Там і пацюкові по коліна! - І, знов обернувшись до Ніно, гукнув:- Шкода, що ти й досі ще живий!
Якийсь час між обома точилася запекла сварка. Момо ніяк добрати не могла, за що вони, власне, сваряться й чому так ненавидять один одного. Та поступово з'ясувалося: Нікола зняв це осудовисько тому, що Ніно колись дав йому при гостях ляпаса.
Бо перед тим Нікола намагався перебити в пивниці Ніно увесь посуд.
- Та це взагалі брехня-обурено боронився Нікола. - Я однісінького кухля брязнув об стіну, а він і так був тріснутий!